Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Ділл знову почав фантазувати. У його мрійливій голові плавали дивовижні вигадки. Він прочитував дві книжки за той час, що я — тільки одну, але надавав перевагу чародійству власних вимислів. Він умів додавати і віднімати з блискавичною швидкістю, але більше любив свій власний присмерковий світ — світ, у якому спали немовлята в очікуванні, що їх зберуть, як вранішні лілеї. Він помалу засинав, заколисуючи і мене, але серед спокою його туманного острова проступав призабутий образ сірого будинку з похмурими коричневими дверми.

— Ділле?

— М-м?

— А чому, як ти гадаєш, Примара Редлі ніколи не пробував утекти?

Ділл протяжно зітхнув і відвернувся від мене.

— Можливо, йому просто нема куди тікати...

Після численних телефонних переговорів, численних клопотань на захист обвинуваченого і довгого листа з перепрошеннями від Діллової матері було вирішено, що Ділл залишається. Один тиждень ми всі прожили спокійно. Після цього спокою вже не було. Нас охопив страхітливий кошмар.

Усе почалося якось по вечері. Ділл іще не пішов додому; тітка Александра сиділа в кутку у своєму кріслі, Атикус — у своєму; ми з Джемі читали на підлозі. Тиждень минув дуже мирно: я слухалася тітку; Джемі вже не вміщався в будиночку на дереві, але допомагав нам з Діллом змайструвати для нього нову мотузяну драбину; Ділл вигадав безпрограшний план виманити Примару Редлі без ризику для нас самих (викласти стежинку з лимонних льодяників від чорного ходу до подвір’я, і він потягнеться за ними, як мурашка). Тут хтось постукав у парадні двері. Джемі пішов відчиняти і сказав, що це містер Гек Тейт.

— То запроси його в хату,— сказав Атикус.

— Я запросив. Там у дворі ще якісь люди, вони кличуть тебе вийти до них.

У Мейкомі дорослі чоловіки стоять на подвір’ї і не заходять у хату тільки у двох випадках: коли в родині хтось помер або якщо замішана політика. Цікаво, подумала я, хто ж помер. Ми з Джемі посунули були до вхідних дверей, але Атикус наказав нам повернутися додому.

Джемі вимкнув у вітальні світло і притиснув носа до шибки. Тітка Александра запротестувала.

— Одну секунду, тітонько, я тільки подивлюся, хто там.

Ми з Діллом прилипли до іншого вікна. Атикуса оточував гурт чоловіків. Здавалося, всі вони говорили водночас.

— ...завтра перевозять його до окружної в’язниці,— казав містер Гек Тейт,— я не очікую неприємностей, але й не переконаний, що їх не буде...

— Не верзіть дурниць, Геку,— мовив Атикус.— Це ж все-таки Мейком.

— ...повторюю: у мене просто неспокійно на душі.

— Геку, ми отримали відстрочку цієї справи саме для того, щоб не було приводів для занепокоєння. Сьогодні субота,— це говорив Атикус.— Суд, вочевидь, розпочнеться у понеділок. Ви ж можете його тут потримати один день, правда? Не думаю, що у хтось у Мейкомі може мати на мене зуб за те, що я узяв собі клієнта у такі скрутні часи.

Поміж чоловіків пробіг легкий смішок, але одразу стих, коли заговорив містер Лінк Діз:

— Тут у нас нічого не буде, але мене хвилює ота зграя зі Старого Сарема... Хіба не можна домогтися... як воно там зветься, Геку?

— Перенесення розгляду справи в інший округ. Та навряд чи у цьому є нині сенс.

Атикус ще щось мовив, але розібрати було неможливо. Я спитала у Джемі, але він тільки відмахнувся.

— ...крім того,— провадив Атикус,— ви ж не боїтеся того збіговиська?

— ...від них усього можна чекати, коли вони розпаляться.

— Зазвичай вони не напиваються у неділю, вони головно ходять до церкви у цей день,— сказав Атикус.

— Тут особливий випадок...— сказав хтось із чоловіків.

Вони бубоніли і буркотіли, аж тут тітка сказала, що як Джемі не увімкне світло у вітальні, він зганьбить усю нашу родину. Джемі її не почув.

— Почати з того, що я взагалі не розумію, навіщо ви взялися за цю справу,— говорив містер Лінк Діз.— Ви можете втратити через неї все, Атикусе. Буквально все.

— Ви дійсно так вважаєте?

Це було дуже небезпечне питання Атикуса. «Ти дійсно вважаєш, що тобі треба робити цей хід, Скауте?» — один, два, три, і на дошці не лишається жодної моєї шашки. «Ти дійсно так вважаєш, сину? Тоді почитай ось це». І Джемі цілий вечір продирається крізь промови Генрі В. Грейді [22] Генрі Вудфін Грейді (1850-1889) — журналіст і оратор, який допомагав реінтеграції колишньої Конфедерації у Сполучені Штати після Громадянської війни. .

— Лінку, можливо, цьому хлопцеві й загрожує електричний стілець, але спершу треба сказати правду,— голос Атикуса звучав рівно.— А вам ця правда відома.