Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Як тільки він там узагалі вмістився? Він підвівся на рівні ноги, розпростав плечі, покрутив ступнями, розтер руками шию. Коли кровообіг відновився, він сказав:

— Привіт!

Джемі знову заволав до Бога. Я втратила дар мови.

— Я зараз помру,— заявив Ділл.— Дасте чогось поїсти?

Немов уві сні, я пішла на кухню. Принесла молока і півпательні кукурудзяного хліба, який залишився від вечері. Ділл змолотив усе за мить; як і завжди, він жував передніми зубами.

Нарешті до мене повернувся голос.

— Як ти сюди потрапив?

Заплутаним шляхом. Підкріпившись, Ділл розпочав свою оповідь: його незлюбив новий батько, закував у кайданки і залишив на вірну смерть у підвалі (в Меридіані будинки мають підвали), але він врятувався завдяки одному фермеру, який випадково нагодився поблизу з мішком зеленого горошку, почув Діллові крики про допомогу, і переправив увесь горошок, стручок по стручку, через вентиляційний отвір; а Ділл врешті-решт звільнився, видерши ланцюги зі стіни. Досі в кайданках, він пройшов дві милі поза Меридіаном, натрапив на мандрівний цирк звірів, і його тут-таки найняли купати верблюда. Разом з цирком він об’їхав увесь штат Міссісіпі, поки безпомилкове орієнтування на місцевості не підказало йому, що він опинився в окрузі Ебот, штат Алабама, рівно на протилежному від Мейкома березі. Решту шляху він подолав пішки.

— Як ти сюди потрапив? — спитав Джемі.

Насправді Ділл узяв у матері з гаманця тринадцять доларів, сів на дев’ятигодинний потяг з Меридіана і зійшов на Мейкомській вузловій. Одинадцять чи чотирнадцять миль до Мейкома він пройшов пішки, через чагарники, подалі від шосе, бо боявся, що його розшукує поліція, а решту шляху проїхав у фургоні з бавовною, до якого причепився ззаду. Під моїм ліжком він пролежав, мабуть, години зо дві; чув, як ми у їдальні цокаємо виделками по тарілках, і мало не збожеволів. Йому здавалося, що ми з Джемі ніколи не підемо спати; вже збирався вилізти і допомогти мені бити Джемі, бо Джемі виріс і був дужчий, але Ділл знав, що містер Фінч скоро нас розборонить, то й вирішив залишатися на місці. Він був змучений, неймовірно брудний і почувався як удома.

— Вони, певне, й не знають, що ти тут,— сказав Джемі.— Ми б знали, якби вони тебе розшукували...

— Гадаю, вони й досі обшукують усі кінотеатри у Меридіані,— усміхнувся Ділл.

— Ти повинен дати знати своїй матері, де ти,— сказав Джемі.— Ти мусиш її сповістити.

Ділл закліпав на Джемі, але Джемі втупився у підлогу. Потім Джемі підвівся і порушив останній неписаний закон нашого дитинства. Він вийшов з кімнати і спустився до передпокою.

— Атикусе,— почули ми знизу його голос,— можеш зайти до нас на хвилину, прошу, сер?

Обличчя Ділла пополотніло, навіть під маскою бруду і патьоків поту. Мені стало млосно. У дверях виріс Атикус.

Він став посеред кімнати, запхнувши руки в кишені, й дивився згори вниз на Ділла.

Язик знову почав мене слухатися.

— Все гаразд, Ділле. Якщо він щось надумає, то так одразу тобі й скаже.

Діла глянув на мене.

— Ну чесно, все нормально,— повторила я.— Ти ж знаєш, що він тобі нічого поганого не зробить, не треба боятися Атикуса.

— Я не боюся...— промимрив Ділл.

— Просто він голодний, понад усякий сумнів,— тон Атикуса був звичайний, сухуватий, але приязний.— Скауте, пошукай щось краще за остиглий кукурудзяний хліб, гаразд? Нагодуй цього хлопчину, а коли я повернуся, подумаємо, що з ним робити.

— Містере Фінч, не кажіть тітці Рейчел, благаю вас, сер, не відсилайте мене назад! Я все одно знову втечу!

— Тихо, синку,— заспокоїв його Атикус,— ніхто тебе нікуди не відсилає,— от хіба що в ліжко, і дуже скоро. Але я зайду до міс Рейчел, скажу їй, що ти в нас, і попрошу, щоб вона дозволила тобі сьогодні тут переночувати — ти б хотів цього, правда? А ще, заради Господа, поверни нашому округу його частку, бо ерозія ґрунту і без того становить велику проблему.

Ділл витріщився на мого тата, який вже виходив з кімнати.

— Це він так жартує,— пояснила я.— Він має на увазі, що тобі треба помитися. Бачиш, я ж казала, що він тобі нічого не зробить.

Джемі стояв у кутку і мав вигляд зрадника — яким, власне, і був.

— Ділле, я мусив йому сказати,— заговорив він.— Не можна втікати за триста миль без відома матері.

Ми вийшли з кімнати, не сказавши йому ані слова.

Діла їв, їв, їв. У нього крихти в роті не було з учорашнього вечора. Всі гроші пішли на квиток, потягом цим він їздив неодноразово, і він спокійно теревенив з провідником, який його добре пам’ятав, проте Діла не наважився вдатися до правила, що існує для дітей, які подорожують самі: якщо ти загубив гроші, провідник може тобі позичити на обід, а батько розплачується з ним по прибуттю на місце.