Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Що таке зґвалтування? — спитала я його увечері.

Атикус поглянув на мене з-понад газети. Він сидів у своєму кріслі біля вікна. Подорослівши, ми з Джемі вирішили, що буде благородно надати Атикусу півгодини по вечері для його власних справ.

Зітхнувши, батько сказав, що зґвалтування — це плотське пізнання жінки силоміць і без її згоди.

— Оце і все, а чому тоді Келпурнія мене зацитькала, коли я спитала у неї?

Атикус замислився.

— Ти про що?

— Просто я спитала у Келпурнії дорогою додому з церкви, а вона сказала спитати у тебе, але я забула, а тепер згадала і питаю.

Атикус поклав газету на коліна.

— Ще раз, будь ласка,— попросив він.

Я йому детально розповіла, як ми з Келпурнією ходили до церкви. Атикусу, здається, це сподобалося, але тітка Александра, яка сиділа в кутку і тихенько вишивала, відклала вишивання і витріщилася на нас.

— То це ви поверталися з церкви Келпурнії тієї неділі?

— Так, мем,— відповів Джемі,— вона узяла нас із собою.

Я пригадала ще дещо.

— Так, мем, і вона пообіцяла, що я можу прийти до неї в гості. Атикусе, можна я піду наступної неділі, ну будь ласка! Кел каже, що вона може по мене прийти, якщо ти кудись поїдеш на машині.

— І думати не смій!

Це сказала тітка Александра. Я різко крутнулася від несподіванки, потім обернулася до Атикуса, помітила його гострий погляд, кинутий на тітку, але було вже запізно.

— Я не вас питала! — крикнула я.

Як на такого високого чоловіка, Атикус міг дуже швидко підводитися і сідати у крісло. Миттю він вже був на ногах.

— Вибачся перед тітонькою,— звелів він.

— Але я питала не її, а тебе...

Атикус повернув голову і пришпилив мене до стінки своїм здоровим оком. Голос його звучав убивчо.

— Передусім, вибачся перед тітонькою.

— Вибачте, тітонько,— пробелькотіла я.

— А тепер,— сказав Атикус,— затям собі наступне: ти робиш усе, що тобі говорить Келпурнія, ти робиш усе, що тобі говорю я, і доки твоя тітка живе у нашому домі, ти робиш усе, що тобі каже вона. Зрозуміла?

Я зрозуміла, трохи подумала і вирішила, що єдиний спосіб відступити бодай з крихтою гідності — це піти до вбиральні, де я й пробула досить довго, щоб вони подумали, ніби мені і справді було туди треба. Вийшовши звідти, я затрималась у передпокої і почула гарячу дискусію у вітальні. Крізь скляні двері я бачила, що Джемі сидить на дивані, тримає перед собою футбольний журнал і крутить головою так, ніби на сторінках журналу демонструється наживо тенісний матч.

— ...ти мусиш дати собі з нею ради,— говорила тітка.— Ти надто довго тягнеш із цим, Атикусе, надто довго.

— Не бачу ніякої біди, якщо вона туди піде. Кел припильнує за нею так само, як і тут.

Що це за «вона», про яку вони говорять? Серце у мене обірвалося: це ж про мене. Я майже фізично відчула на собі цупку рожеву уніформу виправного закладу, і вдруге у житті мені захотілося втекти з дому. Негайно.

— Атикусе, чудово, що ти такий добросердний і м’який, але тобі вже час подбати про свою доньку. Доньку, яка дорослішає.

— Саме про неї я і дбаю.

— Не ухиляйся. Рано чи пізно, але тобі доведеться це зробити, то чому ж не сьогодні? Нам вона більше не потрібна.

— Александро,— тон Атикуса був дуже рівний,— Келпурнія не піде з цього дому, хіба що тільки сама схоче. Ти можеш мати іншу думку, але без неї я просто не впорався б усі ці роки. Вона рівноправний член нашої родини, і тобі доведеться з цим змиритися. Крім того, сестро, я б не хотів, щоб ти через нас так виснажувалася, у цьому немає потреби. Келпурнія нам потрібна так само, як і завжди.

— Але, Атикусе...

— Крім того, я не думаю, що моїм дітям бодай трохи зашкодило те, як вона їх виховувала. Власне, вона бувала подеколи з ними менш поблажливою, ніж деякі матері... з нею їм нічого не сходило з рук, вона їм не потурала, як інші няньки-негритянки. Вона виховувала їх згідно зі своїми принципами, а принципи у Кел дуже непогані,— до того ж діти її люблять.

Я полегшено зітхнула. Йшлося не про мене, тільки про Келпурнію. Це мене підбадьорило, і я увійшла до вітальні. Атикус знову заглибився у свою газету, а тітка Александра мордувала своє вишивання. Шурх-шурх-шурх — пробивала її голка пружну тканину на п’яльцях. Тітка призупинилася, натягла тканину тугіше: шурх-шурх-шурх. Вона лютувала.

Джемі підвівся і нечутно пройшов по килиму. Зробив мені знак іти за ним. Ми зайшли до його кімнати, і він зачинив двері. Обличчя у нього було серйозне.

— Вони сварилися, Скауте.