Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Ми подумали, що настав час, коли ви, діти, потребуєте... одним словом, такі справи, Скауте,— сказав Атикус.— Ваша тітонька робить мені величезну послугу, як, зрештою, і всім нам. Я не можу бути з вами цілі дні, а це літо видасться дуже гарячим.

— Так, сер,— відповіла я, не розуміючи жодного слова. Проте у мене виникла думка, що поява тітки Александри у нашому домі була не стільки бажанням Атикуса, скільки її власним. Тітка мала звичку проголошувати «ТАК БУДЕ НАЙКРАЩЕ ДЛЯ РОДИНИ», і, схоже, її переїзд до нас підпадав саме під цю категорію.

Мейком прийняв її дуже радо. Міс Моді Аткінсон спекла свій фірмовий торт, який так сильно був просочений домашнім лікером, що я аж сп’яніла; міс Стефані Крофорд приходила до тітки Александри на довгі відвідини, під час яких міс Стефані здебільшого кивала головою й притакувала. Наша сусідка міс Рейчел запрошувала тітку до себе на пообідню каву, а містер Нейтен Редлі навіть сам зайшов до нас на подвір’я і висловив свою радість щодо тітчиного приїзду.

Коли вона влаштувалася в нас і життя потекло своїм річищем, почало здаватися, ніби вона завжди жила разом з нами. Її прийоми в Місіонерському товаристві закріпили за нею репутацію досконалої хазяйки (вона не довіряла Келпурнії готувати делікатеси, необхідні для підтримання сил Товариства під час довгих обговорень стану християн у східних країнах); вона вступила до Мейкомського клубу особистих секретарів і згодом очолила його. Для всіх груп і прошарків нашого округу тітка Александра уособлювала аристократію, що поволі зникала: тітка мала вишукані шляхетні манери; обстоювала високу моральність; вміла говорити натяками; була невиправною пліткаркою. Коли тітка Александра ходила до школи, жоден підручник не вчив сумніватися у собі, й вона і не уявляла, що це означає. Вона ніколи не нудьгувала, і при першій-ліпшій нагоді вдавалася до своїх королівських привілеїв: командувала, радила, застерігала і погрожувала.

Вона ніколи не пропускала шансу вказати на недоліки інших родин — на противагу великим перевагам нашого сімейства, і ця її звичка не стільки дратувала Джемі, скільки смішила.

— Тітці варто б трохи прикусити язика, коли вона лихословить про мейкомців,— адже майже всі вони нам рідня,— казав він.

Засуджуючи самогубство молодого Сема Меривезера, тітка Александра повчально підкреслювала, що в тій родині завжди превалювали патологічні нахили. Варто було шістнадцятирічній дівчині у церковному хорі засміятися, як тітка негайно зауважувала: «Нічого дивного, всі жінки з родини Пенфілдів легковажні». Кожен у Мейкомі, за її логікою, мав якесь збочення: алкоголізм, азартні ігри, скупість, химерність.

Одного разу, коли тітка переконувала нас, що схильність міс Стефані Крофорд пхати ніс у чужі справи — спадкова, Атикус сказав:

— Сестро, якщо добре подумати, то наше покоління практично перше у сім’ї Фінчів, яке не одружувалося з кузенами. Чи не скажеш ти, що Фінчі мають нахил до кровозмішення?

Тітка відповіла — ні, просто завдяки цьому в нас маленькі руки і ноги.

Я ніколи не розуміла цього її захоплення спадковістю. Раніше в мене було враження, що шляхетні люди — це ті, хто робить усе якнайкраще згідно зі здоровим глуздом, але тітка Александра дотримувалася іншої думки, яку вона висловлювала натяками: родина то шляхетніша, що довше вона проживає на одному місці.

— Тоді, виходить, що Юели — шляхетна родина,— сказав Джемі. Плем’я, до якого належав Барис Юел і його кревні, жило і процвітало за рахунок доброчинності округу на одному й тому самому місці біля міського звалища вже протягом трьох поколінь.

Але у цій теорії тітки Александри все-таки щось було. Мейком — старе місто. Воно розташоване за двадцять миль на схід від Пристані Фінча, а це незручно для міста і незрозуміло далеко від ріки. Мейком міг би стояти просто на березі, якби не втрутився один проноза на ім’я Синкфілд, що у давні часи тримав єдину на тій землі таверну на перехресті двох битих доріг. Синкфілд не був патріотом, він прислужував і продавав патрони як індіанцям, так і переселенцям, не знаючи чи не цікавлячись, живе він на території Алабами чи племені струмка, аби тільки справи у нього йшли добре. А справи йшли дуже добре, коли губернатор Вільям Ваєт Бібб, воліючи закріпити мир і спокій у нещодавно створеному окрузі, вирядив гурт землемірів визначити його точний центр і там розмістити уряд. Землеміри зупинилися у таверні Синкфілда, повідомили хазяїна, що його володіння розташовані в межах території округу Мейком, і показали, де, орієнтовно, має будуватися головне місто округу. Якби не зухвалість Синкфілда, який прагнув зберегти свій бізнес, Мейком опинився б у самому центрі Вінстонської трясовини — в місці, позбавленому і натяку на привабливість. Натомість Мейком виник і розрісся з цього ядра, з таверни Синкфілда, тому що Синкфілд напоїв своїх гостей до повної короткозорості, змусив їх узяти свої мали і графіки, там підрізати, там додати,— і встановити центр там, де влаштовувало його. Наступного дня він з ними розпрощався, а до мап і графіків у їхніх саквах додав п’ять кварт домашньої наливки — по дві кожному й одну для губернатора.