Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Але ж, Кел, ти знаєш, як правильно,— наполягала я.

— Так, але зовсім не обов’язково це виставляти напоказ. Справжні леді так не роблять. А по-друге, люди не в захваті, коли хтось знає більшу за них. Їх це дратує. Вони не зміняться, якщо ти говоритимеш правильно, треба, щоб вони самі захотіли навчитися. А коли вони не хочуть учитися, тут нічого не поробиш, тримай собі рот на замку — або говори їхньою мовою.

— Кел, а можна буде іноді до тебе заходити?

— Заходити до мене, золотко? Ти заходиш до мене на кухню сто разів на день.

— Ні, до тебе додому, у гості? Якось після роботи? Атикус міг би мене привезти.

— Звісно, коли схочеш. Ми всі будемо тобі раді.

— Подивіться тільки на веранду,— раптом сказав Джемі.

Я подивилася на Садибу Редлі, сподіваючись, що її примарний мешканець гріється на сонечку в кріслі-гойдалці. Гойдалка була порожня.

— Ні, на нашу веранду,— уточнив Джемі.

Я подивилася. На кріслі-гойдалці сиділа наша тітка Александра — пряма, немов у панцирі, й непоступлива. Здавалося, що вона просиділа там усе своє життя.

— Віднеси мої речі до гостьової спальні, Келпурніє,— такі були перші слова тітки Александри.— Джін-Луїзо, припини чухати потилицю,— такі були її наступні слова.

Келпурнія підняла важку валізу тітки і прочинила двері.

— Дай я понесу,— сказав Джемі й узяв валізу. Я почула, як та глухо стукнулася об підлогу в горішній кімнаті. Цей звук натякав на довге гостювання.

— Ви приїхали нас провідати, тітонько? — спитала я.

Тітка Александра нечасто приїжджала до нас із Пристані, але вона завжди пишно обставляла свою подорож. У неї був яскраво-зелений здоровецький «б’юїк» і шофер-негр, причому обидва завжди перебували у стані хірургічної чистоти й охайності, проте сьогодні їх не було видно.

— Невже тато вас не попередив? — здивувалася вона.

Ми з Джемі похитали головами.

— Вочевидь, забув. Він ще не повернувся?

— Ні, мем, він зазвичай повертається тільки увечері,— відповів Джемі.

— Так от, ми з вашим батьком вирішили, що я поживу деякий час у вас.

«Деякий час» у нас у Мейкомі могло означати від трьох днів до тридцятьох років. Ми з Джемі перезирнулися.

— Джемі дорослішає, ти також,— звернулася вона до мене.— Ми вирішили, що тобі не завадить певний жіночий вплив. Мине не так багато років, Джін-Луїзо, і ти почнеш цікавитися вбранням і хлопцями...

Я могла б дещо відповісти їй на це: Кел також жінка, і я ще дуже довго не цікавитимуся хлопцями, а вбранням — узагалі ніколи... Але я промовчала.

— А що дядько Джиммі? — спитав Джемі.— Він також приїде?

— Ні, він залишається на Пристані. Йому треба вести хазяйство.

Не встигла я спитати: «А ви за ним не сумуватимете?» — як усвідомила, що питання моє нетактовне. Є дядько Джиммі чи немає дядька Джиммі — байдуже, він усе одно повсякчас мовчить. Тітка Александра залишила моє питання без уваги.

Я не могла вигадати, що б іще їй сказати. Власне, я ніколи не знала, про що з нею можна говорити, і я пригадувала наші попередні бесіди: «Як справи, Джін-Луїзо? — Добре, мем, дякую, а у вас? — Чудово, дякую, а чим ти займаєшся? — Нічим.— Ти нічого не робиш? — Нічого, мем.— Але ж у тебе, звісно, є друзі? — Є, мем.— І що ж ви всі робите? — Нічого, мем».

Було очевидно, що тітка вважає мене безнадійно тупою — я одного разу почула, як вона сказала Атикусу, що я загальмована.

Вся ця історія з її приїздом була підозріла, але я не мала бажання тоді допитуватися. Була неділя, а тітка Александра завжди дратувалась у святковий день. Гадаю, всьому виною був її недільний корсет. Вона була не така вже й товста, проте огрядна, і затягалася в корсети так, що груди її здіймалися горою, талія робилася як у оси, ззаду й по боках усе випиналося, і виникало враження, що тітка Александра була свого часу пісочним годинником. З якого боку не подивитися, вона вражала.

Пообіддя минуло у тихій безнадії, яка виникає, коли приїздять родичі, але все змінилося, тільки-но ми почули на вулиці гуркіт автомашини. Це повернувся з Монтгомері додому Атикус. Джемі, забувши всю свою поважність, кинувся разом зі мною йому назустріч. Брат схопив татів портфель і саквояж, я стрибнула татові в обійми, він мене якось мимохідь поцілував, і я спитала:

— Ти привіз мені книжку? Ти знаєш, що у нас тітонька?

На обидва питання він відповів ствердно.

— А ти рада, що вона поживе у нас?

Я відповіла, що дуже рада, хоча це, ясна річ, була неправда, але за певних обставин доводиться брехати, а надто коли нічого не можна вдіяти.