Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Оскільки Мейком передусім задумувався як окружний центр, він уникнув занехаяності, властивої містам Алабами такого самого масштабу. Всі його споруди одразу були солідні, будівля суду вражала величністю, вулиці — приємною широтою. У Мейкомі завжди селилося чимало людей вільних професій: сюди звідусіль заїжджалися ті, кому треба було вирвати зуб, полагодити фургон, знайти розраду, покласти гроші в банк, урятувати душу, вилікувати мулів. Проте остаточна мудрість маневру Синкфілда залишалася під питанням. Через нього молоде місто опинилося досить далеко від єдиного на той час засобу громадського транспортування — пароплаву, і мешканці північної частини округу витрачали два дні на дорогу до Мейкома за покупками. В результаті місто не розбудовувалося останні сто років, а так і залишилося острівцем серед строкатого моря бавовняних плантацій і темних дібров.

Мейком опинився поза колом активних дій у війні між Півднем і Північчю, але після економічної розрухи і законів про реконструкцію Півдня місто змушене було розростатися. Але то було зростання вглиб. Сюди рідко приїздили оселятися нові люди, родини одружувалися між собою, і за деякий час усі мешканці стали зовні більш-менш подібні. Час до часу хтось повертався з Монтгомері чи Мобіла з тамтешньою дружиною, але це викликало ледь помітні брижі на гладкій поверхні родинної схожості. Й за часів мого дитинства справи йшли саме так.

У Мейкомі насправді існував кастовий поділ, але я це розуміла так: старші мешканці, нинішнє покоління людей, що прожили плече-в-плече багато років, були цілком передбачувані одне для одного: їх не дивували нічиї манери, ані особливості характеру, ані навіть жести, бо все це передавалося з покоління у покоління і з роками відшліфовувалося. Тому заяви «Всі Крофорди пхають ніс у чужі справи», «Кожен третій Меривезер має патологічні нахили», «Жодному з Делафілдів не можна довіряти», «Всі Б’юфорди так ходять» просто ставали путівниками у повсякденному житті: не приймайте чеків від Делафілдів, не проконсультувавшись попередньо нишком у банку; міс Моді Аткінсон горбиться, бо вона уроджена Б’юфорд; якщо місіс Грейс Меривезер посьорбує джин із пляшечок Лідії Е. Пінкем [21] Лілія Е. Пінкем (1819-1883) — американська підприємниця, власниця патенту на трав’яний «жіночий тонік». , то нема чого дивуватися — її мати робила те саме.

Тітка Александра ідеально вписалася у світ Мейкома, але для нас із Джемі вона лишалася чужою. Я так часто дивувалася, як вона може бути сестрою Атикуса й дядька Джека, що знову пригадала вже напівзабуті давні вигадки Джемі про підмінювання немовлят ельфами і чарівне коріння мандрагори.

Такі були наші умоглядні міркування про тітку в перший місяць її перебування, бо вона мало говорила з Джемі й зі мною, і ми бачили її тільки за столом і ввечері перед сном. Було літо, і ми весь час пропадали надворі. Звісно, іноді вдень я заскакувала у дім випити води і тоді бачила повну вітальню наших мейкомських пані, які присьорбували каву, шепотілися, обмахувалися віялами; тоді тітка Александра гукала:

— Джін-Луїзо, підійди і привітайся з гостями.

Коли я з’являлася на порозі, тітка мала такий вигляд, ніби вже шкодує, що мене покликала: я була якщо не замазана глиною, то засипана піском.

— Поговори зі своєю кузиною Лілі,— наказала мені якось тітка Александра, заскочивши у вестибюлі.

— З ким? — спитала я.

— Зі своєю кузиною Лілі Брук.

— А вона наша кузина? Я й гадки не мала.

Тітка Александра вичавила усмішку, яка незбагненним чином водночас виражала сумирне вибачення перед кузиною Лілі й суворе незадоволення мною. Коли кузина Лілі Брук пішла собі, я вже знала, що на мене чекає.

Дуже прикро, що мій батько не спромігся розповісти мені всю історію Родини Фінчів і не навчив своїх дітей пишатися нею. Тітка покликала Джемі, який нашорошено всівся на дивані поруч зі мною. Вона вийшла з кімнати і повернулася з книжкою у пурпуровій палітурці, на якій золотом було вибито: «Джошуа С. Сент-Клер. Роздуми».

— Це написав ваш кузен,— оголосила тітка Александра.— Він був чудовою людиною.

Джемі уважно оглянув невеличкий том.

— Це отой кузен Джошуа, якого довго тримали в божевільні?

— Звідки ти взяв? — спитала тітка Александра.

— Атикус розповідав, що цей Джошуа схибнувся в університеті. Казав, що намагався застрелити ректора. Казав, що кузен Джошуа кричав, ніби то не ректор, а інспектор стічних вод, і стріляв у нього з іржавого кременевого пістоля, який сам вибухнув у нього в руці. Атикус казав, що родині довелося виплатити п’ятсот доларів, аби визволити його...