Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Ми з Джемі сварилися в ту пору безнастанно, але я ніколи не чула і не бачила, щоб хтось сварився з Атикусом. Вигляд це мало неприємний.

— Скауте, постарайся не дратувати тітку, чуєш?

Настанови Атикуса досі боляче гризли мені душу, і через це я не почула у словах Джемі прохання. Я знову настовбурчилася.

— Ти намагаєшся вказувати мені, як треба поводитися?

— Ні, просто йому зараз і без нас непереливки.

— Тобто?

У мене не склалося враження, що Атикус має проблеми.

— Його до смерті хвилює ота справа Тома Робінсона...

Я сказала, що Атикуса нічого не хвилює. До того ж його судові справи ніколи нас не зачіпляли, та й забирають вони лише один день на тиждень.

— Просто ти не в змозі нічого надовго утримати в голові,— сказав Джемі.— У дорослих усе по-іншому. Ми...

Його зарозумілість ставала до оскаженіння нестерпною. Він нічого не хотів, тільки читав і усамітнювався. Щоправда, він і далі передавав мені все, що прочитував, але була відмінність: раніше він гадав, що мені це сподобається, а тепер робив те з повчальною і виховною метою.

— Щоб тебе підняло та гепнуло, Джемі! Хто ти такий, щоб отак чванитися?

— Серйозно попереджаю тебе, Скауте: якщо дратуватимеш тітку, я тебе... я тебе відшмагаю.

Це мене остаточно допекло.

— Ти, мофродите окаянний, та я тебе зараз на клоччя пошматую!

Він сидів на ліжку, тому мені легко було ухопити його за чуприну і як слід заїхати по зубах. Він ляснув мене, я хотіла врізати йому лівою, але розтяглася на підлозі після добрячого удару кулаком у живіт. Від цього удару я аж дихати перестала, але то пусте,— головне, що він бився, давав мені здачі. Ми знову були на рівних.

— Ти вже не такий великий і могутній? — загорлала я і знову на нього накинулася. Він досі сидів на ліжку, і я не мала надійної опори, тож налетіла на нього як фурія, почала гамселити, смикати, щипати, товкти. Те, що починалося як благородний бій навкулачки, перейшло у вульгарну наминачку. Ми ще чубилися, коли увійшов Атикус і розборонив нас.

— Досить уже,— сказав він.— Негайно спати, обоє.

— Ага! — крикнула я Джемі. Його посилали спати водночас зі мною.

— Хто перший почав? — спитав Атикус покірно і стомлено.

— Джемі! Він намагався наказувати мені, як поводитися. Я ж не мушу ще й його слухатися, правда?

Атикус посміхнувся.

— Домовимося таким чином: ти слухатимешся Джемі, якщо він зуміє тебе примусити. Так буде чесно?

Тітка Александра стояла поруч, але мовчки, та коли вони з Атикусом зійшли у передпокій, ми почули, як вона сказала: «...ось саме про це я тобі й говорила»,— й ота фраза нас знову об’єднала.

Ми мали суміжні кімнати; коли я причиняла двері, Джемі сказав:

— Добраніч, Скауте.

— Добраніч,— мугикнула я, обережно ступаючи в темряві до вимикача. Проходячи повз ліжко, я наступила на щось тепле, пружне і доволі гладеньке. Воно трошки нагадувало тверду гуму, але справляло враження чогось живого. Ще я почула, що воно рухається.

Я увімкнула світло і зазирнула під ліжко. Те, на що я наступила, зникло. Я постукала у двері Джемі.

— Чого тобі? — спитав він.

— Які змії на дотик?

— Трохи шершаві. Холодні. Запорошені. А що?

— Здається, у мене під ліжком змія. Можеш зайти подивитися?

— Жартуєш? — Джемі прочинив двері. Він був у піжамних штанях. Я задоволено побачила, що губи у нього розпухли від мого удару. Він зрозумів, що я не жартую, і сказав:

— Якщо ти гадаєш, що я полізу під ліжко по змію, то дуже помиляєшся. Зачекай трохи.

Він пішов на кухню і приніс мітлу.

— А ти краще залізай у ліжко,— порадив він мені.

— Думаєш, там справді змія? — спитала я.

Оце так подія! У наших будинках немає підвалів; вони стоять на кам’яних брилах заввишки у декілька футів, тож плазуни іноді заповзають у домівки, хоча й нечасто. Міс Рейчел Гейверфорд, скажімо, виправдовувала свою ранкову порцію чистого віскі тим, що так і не оговталася після того, як відчинила у своїй спальні шафку для білизни, щоб повісити халатик, і знайшла там гримучу змію.

Джемі обережно посовав мітлою під ліжком. Я перехилилася через спинку ліжка, щоб побачити, чи не виповзе змія. Ніхто не виповз. Джемі просунув мітлу глибше.

— Хіба змії бурчать?

— Це не змія,— відповів Джемі.— Це людина.

Раптом з-під ліжка вилетів брудний пакунок в обгортковому папері. Джемі замахнувся мітлою — і мало не гепнув по голові Ділла, який саме вистромився з-під ліжка.

— Боже милосердний! — голос Джемі звучав шанобливо.

Ми спостерігали, як Ділл поступово виповзає з-під ліжка.