Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Гомін незадоволення серед чоловіків посилився, а коли Атикус ступив на першу сходинку й вони наблизилися до нього, то стало якось дуже лячно.

Раптом Джемі як гаркне:

— Атикусе! Телефон!

Чоловіки від несподіванки здригнулися і почали розходитися; це були люди, яких ми зустрічали щодня: крамарі, міські фермери, а ще лікар Рейнольде, а ще містер Ейворі.

— То візьми слухавку, сину,— гукнув Атикус.

Усі розсміялися і пішли. Коли Атикус увімкнув верхнє світло у вітальні, він побачив Джемі біля вікна, дуже блідого, тільки ніс, перед тим притиснутий до шибки, почервонів.

— Чого це ви надумали сидіти у темряві? — спитав Атикус.

Джемі дивився, як батько усівся у своє крісло й узяв газету. Подеколи мені здавалося, що Атикус оцінює всі переломні явища у своєму житті, мовчки сховавшись за шпальтами «Мобіл реджистер», «Бірмінгем ньюс» або «Монтгомері едвертайзер».

— Вони напали на тебе? — Джемі став біля Атикуса.— Хотіли розправитися з тобою?

Опустивши газету, Атикус уважно подивився на Джемі.

— Чого ти начитався? — спитав він, а потім додав м’якішим тоном,— ні, сину, то були наші друзі.

— Вони не... не банда? — скоса подивився Джемі.

Атикус спробував приховати посмішку, але не зміг.

— Ні, у нас у Мейкомі немає злочинних зграй і подібних дурниць. Ніколи не чув про банди у Мейкомі.

— Але були часи, коли ку-клукс-клан полював на католиків.

— Ніколи не чув і про жодних католиків у Мейкомі,— сказав Атикус.— Ти щось плутаєш. Десь у двадцятих роках тут був і клан, але то була радше політична організація. До того ж вони нікого не змогли налякати. Якось уночі вони почали марширувати біля будинку містера Сема Леві, але Сем вийшов на веранду і крикнув, що вони, схоже, у скруті, бо навіть простирадла для своїх балахонів купували саме у нього. Сем так їх присоромив, що вони ледь ноги винесли.

Родина Леві відповідала усім критеріям Шляхетних Сімей: вони вкладали у кожну справу всі свої вміння і таланти, і вже п’ять їх поколінь жили у Мейкомі на своїй ділянці землі.

— Ку-клукс-клан відійшов у минуле і ніколи не повернеться,— сказав Атикус.

Я пішла проводити Ділла, а повернувшись, почула слова Атикуса, звернені до тітки:

— ...не менш за будь-кого задля пошани жіноцтва Півдня, але нічого задля підтримання гарних вигадок ціною людського життя.

Ця декларація викликала у мене підозру, що вони знову посварилися.

Я пішла шукати Джемі та знайшла його у спальні: він сидів на ліжку, глибоко замислившись.

— Вони сварилися? — спитала я.

— Та ніби так. Вона не дає йому спокою через Тома Робінсона. Мало не сказала, що Атикус ганьбить нашу родину. Скауте... Я боюся.

— Чого?

— За Атикуса. Йому можуть завдати кривди.

Джемі подобалося бути таємничим: на всі мої питання він відповів одне: щоб я забиралася і не заважала йому.

Наступного дня була неділя. У проміжку між недільною школою та церквою, коли паства розминає ноги, я побачила Атикуса у дворі в оточенні ще одного гурту чоловіків. Був серед них і містер Гек Тейт, і я подумала, чи не зійшла на нього благодать. Він ніколи не ходив до церкви. Прийшов навіть містер Андервуд. Від містера Андервуда не було користі для жодної організації, окрім газети «Мейком триб’юн», де він був єдиний володар, редактор і друкар. Цілі дні він стояв за лінотипом і час до часу освіжався вишнівкою з трилітрового глека, що завжди стояв поруч. Він рідко сам збирав новини — їх приносили йому люди. Подейкували, що кожний випуск «Мейком триб’юн» він вигадував з голови і записував на лінотипі. Це було схоже на правду. Мало статися щось по-справжньому надзвичайне, щоб містер Андервуд вийшов з дому.

Я перехопила Атикуса на вході, й він сказав, що Тома Робінсона перевезли до мейкомської в’язниці. А ще він сказав, не стільки мені, скільки собі, що якби його тримали тут від початку, то ніяких заворушень не було б. Я побачила, як він сів на своє місце у третьому ряду попереду, чула, як він гуркоче «Все ближче я, Господь, до тебе», трошки відстаючи у деяких нотах від нас усіх. Він ніколи не сідав біля тітки, Джемі й мене. У церкві він любив усамітнитися.

Позірні мир і спокій, що панували по неділях, стали ще нестерпнішими через присутність тітки Александри. Атикус одразу по обіді втікав до себе в кабінет, і коли ми туди іноді зазирали, то бачили, що він читає, відкинувшись у кріслі-гойдалці. Тітка Александра вкладалася на дві години поспати й суворо наказувала нам не галасувати у дворі, бо всі сусіди відпочивають. Джемі у своєму поважному віці відбував до своєї кімнати зі стосом футбольних журналів. А нам з Діллом тільки й залишалося, що вештатися в неділю по Оленячому пасовиську.