Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Стріляти по неділях не дозволялося, тож ми трохи поганяли по пасовиську футбольний м’яч Джемі, але радості це нам не додало. Ділл спитав, чи не хотіла б я завітати до Примари Редлі. Я відповіла, що не дуже-то гарно йому надокучати, і майже півдня розповідала Діллу про всі пригоди минулої зими. Ділл був не на жарт вражений.

Ми розійшлися перед вечерею, а після їжі ми з Джемі почали готуватися до звичайних вечірніх занять, коли раптом Атикус зробив дещо таке, що нас зацікавило: він увійшов до вітальні з електричним подовжувачем у руках. На кінці подовжувача була лампочка.

— Я ненадовго вийду,— сказав він.— Ви всі вже спатимете, коли я повернуся, тож я зичу вам добраніч зараз.

І з цими словами він надягнув капелюха і вийшов з чорного ходу.

— Він виводить машину,— сказав Джемі.

У нашого батька було декілька дивацтв: по-перше, він ніколи не їв десертів, по-друге, любив ходити пішки. Скільки я себе пам’ятаю, в нашому гаражі завжди стояв «шевроле» у чудовому стані й Атикус користувався ним для ділових поїздок штатом, але у Мейкомі він ходив на роботу і з роботи чотири рази на день пішки, а це майже дві милі. Він твердив, що ходьба — його єдина фізична вправа. Якщо у Мейкомі людина ходила пішки без конкретної цілі, справедливо було запідозрити, що така людина просто не здатна ставити собі конкретні цілі.

Невдовзі я побажала тітці й братові «На добраніч!» і заглибилася у свою книжку, аж тут почула, як Джемі вовтузиться у своїй кімнаті. Це не були добре мені знайомі звуки підготовки до сну, і я постукала у його двері:

— Чого ти не лягаєш?

— Я зганяю до середмістя,— він переодягав штани.

— Навіщо? Вже майже десята година, Джемі.

Йому це було відомо, але він усе одно йшов.

— Тоді я з тобою. І не кажи «ні», бо я все одно піду, чуєш?

Джемі втямив, що без бійки я вдома не залишуся, і, мабуть, подумав, що бійка наша розсердить тітку, тому дуже неохоче погодився.

Я швиденько одяглася. Ми почекали, поки тітка вимкне світло, і тихенько спустилися по чорних сходах. Місяць іще не зійшов.

— Ділл також схоче піти,— прошепотіла я.

— Хто б сумнівався,— похмуро відрізав Джемі.

Ми перестрибнули через парапет під’їзної доріжки й, перетнувши двір міс Рейчел, підійшли до Діллового вікна. Джемі свиснув перепелом. За шибкою визирнуло обличчя Ділла, потім зникло, а за п’ять хвилин він уже відчинив вікно і виліз до нас. Як людина бувала, він заговорив тільки коли ми вже опинилися на вулиці.

— А що сталося?

— На Джемі напала мандрівна лихоманка.— (За словами Келпурнії, всі хлопці віку Джемі від неї потерпають).

— Просто у мене погане передчуття,— пояснив Джемі.— Просто передчуття.

Ми пройшли повз подвір’я місіс Дьюбоз. Дім стояв порожній, із затуленими віконницями, а камелії заросли бур’янами. До пошти на розі було ще вісім будинків.

З південного боку площі нікого не було. Гігантські араукарії настовбурчились обабіч, а між ними поблискувала під вуличними ліхтарями залізна конов’язь. Горіла лампочка у громадському туалеті, а більше нічого не світилося на тому боці будинку суду. Судову площу оточували квадратом крамниці; десь там усередині горіли тьмяні вогники.

Атикусова контора містилася в будинку суду тільки на початку його адвокатської практики, а потім, за декілька років, він перебрався у спокійніше приміщення банку Мейкома. Коли ми повернули за ріг, то побачили припарковану перед банком батькову машину.

— Він там,— сказав Джемі.

Але там його не було. До його кабінету вів довгий коридор. Якщо зазирнути у вестибюль, можна побачити табличку на дверях і прочитати у світлі лампочки напис, зроблений скромними, невеличкими літерами: «Атикус Фінч, адвокат». Нині там було темно.

Джемі вдивлявся крізь банківські двері, аби переконатися. Він смикнув ручку — двері були замкнені.

— Ходімо далі вулицею. Може, він завітав до містера Андервуда.

Містер Андервуд не лише керував редакцією газети «Мейком триб’юн», він там і мешкав. Тобто над нею. Він передавав новини з залу суду і в’язниці, не виходячи з дому — досить було подивитися у вікно. Редакція розташовувалася на північно-західному боці площі, і щоб дістатися туди, ми мали проминути в’язницю.

Мейкомська в’язниця була найповажнішою і найпотворнішою з усіх споруд у цілому окрузі. Атикус казав, що в неї такий вигляд, ніби її спроектував кузен Джошуа Сент-Клер. Це точно була чиясь фантазія. Вона дуже вирізнялася з-поміж міських будинків — квадратних, з гостроверхими дахами,— бо являла собою якийсь готичний виверт у мініатюрі — одна камера завширшки, дві камери заввишки, з зубчатими стінами і крилатими підпорами. Химерність її посилювали фасад з червоної цегли і товсті металеві ґрати на арочних, як у церкві, вікнах. Стояла вона не на самотньому пагорбі, а була затиснута між крамницею металевих виробів Тиндела і редакцією «Мейком триб’юн». В’язниця провокувала у місті безнастанні суперечки: її противники твердили, що вона — викапана вікторіанська вбиральня, а прибічники наполягали, що ця споруда надає місту поважного, респектабельного вигляду, і жоден з приїжджих не здогадається, що вона ущерть забита чорномазими.