Паоло Джордано: Чорне і сріблясте

Цікаво, з яким багажем спогадів про пані А. залишиться Емануеле, коли подорослішає. Либонь, тих спогадів буде набагато менше, ніж я собі уявляю. Так чи інак, розмірковую я, надцятий раз відкидаючи простирадла і зупиняючись урешті-решт на компромісному варіанті (одна нога знизу, друга — зверху), пропонувати йому побачитися з нею я, звісно, не буду. Якщо вже стосунки припиняються, то краще, щоб вони припинялися повністю і безповоротно, навіть якщо це стосунки між літньою нянею і її вихованцем.

Нора звинувачує у поверненні безсоння роботу і лише роботу. Контракт із університетом втратить чинність трохи більше ніж через рік, і на цю мить про його продовження мова ще не йде. Коли я спробував з’ясувати, якої думки мій керівник про ідею внутрішнього конкурсу — факультет обіцяє провести такий конкурс вже кілька років, — той лише розвів руками: «І що ти хочеш від мене почути? Треба дочекатися, доки помре хтось із старожилів. Але вони всі страшенно товстошкірі».

Не додав нічого більше і навіть у думці собі не мав, що міг би — і, як по правді, у свої шістдесят шість мав би — небезпідставно відносити до тих «товстошкірих» і себе. Зупинятися на питанні мого подальшого просування на роботі він не любить, воліє натомість розводитися про інтриги на факультеті, а відтак перескакувати на політику загалом. Іноді це затягується до дев’ятої-десятої вечора, коли коридори порожніють, а вахтери замикають входи і виходи — всі, крім одних бічних дверей, які відчиняються за допомогою магнітної картки (і якщо ненароком її забудеш, то це халепа). Здебільшого я лише киваю, шкрябаючи щось на черговій сторінці з розрахунками. Що ж, я — його персональна аудиторія, і нема на те ради. Думаю, він і сам не надто тішиться тим, що ми проводимо разом стільки часу, але йому до вподоби демонструвати свою владу наді мною і, зрештою, маринувати мене у своєму кабінеті, мабуть, краще, ніж іти додому. Не знаю, чому — ніколи не чув про жодні мотиви, — але коли мова заходить про шлюб, він стає ще в’їдливішим, ніж звичайно. Коли я оголосив, що одружуюся, то його реакція за дошкульністю поступалася тільки коментарям Нориного батька, який сказав доньці: «Важливо зберегти окремі рахунки, бо кохання коханням, а гроші — грішми». Отже, мій керівник відповів тоді так: «Ну, кілька місяців ще є, значить, можна й передумати». На прийняття він прийшов сам, всівся біля буфетного столу, щоб уже напевне не проґавити жодної страви, а пішов одним із останніх, трохи під мухою. Згодом мені розповідали, що наступного ранку про саме свято він не обмовився ані словом, натомість бідкався, що в їжі було щось зіпсоване, бо потім йому стало погано.

Його іронічної заяви про перестарілих професорів мені вистачить, аби ще на кілька місяців посунути страх опинитися на вулиці. Так чи так, я відзначаю зміну у позиціонуванні ймовірного розвитку свого академічного майбутнього: котирування змінилося ще на кілька десятих у бік переїзду до іншого міста чи до іншої країни... або у бік почесної капітуляції і переходу врешті-решт до менш амбітного плану.

Перспектива переїзду за кордон може порушити рівновагу в сім’ї. Щоразу, коли у розмові з Норою я згадую про той чи інший дослідницький центр, де група молодих науковців працює над проектами у галузі, спорідненій із моєю, і досягає «справді цікавих» результатів, щоразу, коли пробую пояснити їй, як виснажує мене — може, й непомітно для стороннього ока — праця під орудою мого керівника і наскільки корисно було б нарешті позбутися його впливу (принаймні я знову міг би спати вночі, це точно), вона похмурніє на виду. Потому бурмоче щось на знак згоди і відразу стихає, своєю мовчанкою наче благаючи мене не розвивати далі цю тему.

Про Норину вагітність ми дізналися тоді, коли переїзд до Цюріха, де я виграв стипендію на чотири роки, здавався вже справою вирішеною. Спочатку я їхав туди сам, щоб Нора могла народити в Італії, а згодом, щойно будуть готові документи на дитину, ми вже втрьох мали оселитися у найчужішому кантоні чужинської Швейцарії.

Попередній виїзд на місце події ми здійснили разом, аби підшукати собі житло. Оглянули три помешкання, розташовані в районі, де осіла більшість фізиків: перевага цього району полягала у прийнятному балансі між стипендією та орендною платою, а ще там був кінотеатр. У всіх тих оселях Нора не йшла далі порога. Вона механічно кивала агентові з винайму нерухомості і погладжувала свій поки що зовсім не помітний живіт.