Паоло Джордано: Чорне і сріблясте

З Норою все простіше, бо вона завжди ставилася до віри прохолодно: наскільки мені відомо, вона ніколи не молиться і, відколи ми знаємося, носить на шиї ебенову вервицю, нехтуючи її символічним значенням, лише тому, що їй так подобається. «А що тут поганого?» — тільки й сказала вона, коли я висловив подив таким поверховим підходом.

Емануеле, схоже, нюхом відчув це наше амбівалентне ставлення до релігії. За столом він починав іноді з задерикуватим виглядом промовляти молитви пані А. Ми далі їли, ніби ніде нічого. Якщо він не змовкав, то врешті-решт Нора лагідно, але твердо казала, що момент зараз невідповідний і краще приберегти молитви до того часу, коли він буде сам у ліжку.

Цікаво, чи віра й справді вкоренилася б у серці нашого сина, якби пані А. мала більше часу, аби її плекати. Хтозна, можливо, це було б для нього дарунком долі: адже будь-яка віра, розсудлива чи ні, складна чи проста, залежна від потреби, все ж завжди краща за невіру. Часом я маю враження, що нам — хлопцям і дівчатам, які виховані у дусі неухильної взаємопов’язаності всього сущого і живуть у суворих рамках, встановлених наукою, доводиться важче, ніж іншим: ми бачимо безконечне поширення хиб і вад, які розходяться світом і впливають на окремих осіб, на різні події і на цілі покоління, але бачити — ще не означає знати, як цьому зарадити. Тому, може, й мала рацію пані А., почасти довіряючи свій настрій божественному началу — десь так, як довіряла гороскопу о сьомій ранку по радіо. Може, й має рацію Нора, коли легко й невимушено носить на шиї свою вервицю.

Католицизм Емануеле розвіявся за кілька місяців. На похороні пані А. я стежив за ним: він не міг повторити навіть «Отче наш», бо не пам’ятав слів і натужно силкувався хапати розрізнені уривки, прислухаючись до голосів навколо. Тож на цей момент Ісусова історія залишається тільки однією з багатьох історій, які йому розповідали.

Про те, що пані А. погіршало, ми дізнаємося завдяки телефонному дзвінку. Це Нора сама дзвонить до неї якось увечері. За всі роки Бабетта не набрала нашого домашнього номера жоднісінького разу; маю підозру, що за телефон їй нараховували тільки абонементну плату і ні цента більше. Норі важко зрозуміти, що вона каже, бо її мову постійно перериває кашель. Отже, спочатку пані А. пішла до свого основного лікаря, який виписав їй кортизон для інгаляцій, але полегшення ці ліки не принесли. Так було втрачено п’ятнадцять дорогоцінних днів. Тоді вона знову прийшла до лікаря, і цього разу той терміново відправив її до свого колеги-пульмонолога, який звелів спершу зробити рентген, а побачивши знімок, послав її на комп’ютерну томографію з використанням контрастного засобу.

— На томографію? — стривожено перепитує Нора, привертаючи й мою увагу.

Так, на томографію, але результатів ще немає. Проте з тим рентгеном пані А. вирушила зворотним маршрутом: від пульмонолога, який показав їй згусток з правого боку — «це може бути інфекція, початок бронхопневмонії або крововилив... наразі назвімо це тінню», — вона пішла назад до свого основного лікаря, єдиного, хто завжди говорить з нею відверто; так було й цього разу. Лікар довго тримав знімок перед очима, розглядаючи проти світла, що падало з вікна. Потім віддав його, потер собі долонями повіки і просто сказав: «Хай щастить!» Вимовивши це, пані А. вже не могла стримуватися і розплакалася. Томографія чи не томографія, і так усе зрозуміло. І доки Нора, широко розплющивши очі, на яких уже блищать сльози, викреслює пальцем у повітрі «Р» — першу літеру слова «рак» — безгучно, самими губами вимовляє ціле те слово і показує собі на груди, пані А., затинаючись і плутаючись поміж нападами кашлю і риданнями, марить щось про пташку, яка прилітала до неї, про пташку, яка наприкінці літа принесла їй нещасливу звістку.

Діагноз ставлять швидко. Ні пані А., ні нас він зовсім не дивує, проте певну розгубленість усе-таки викликає. Серед усіх різновидів раку саме рак легень найчастіше й найохочіше приписують певному способу життя, згубним звичкам — одне слово, вбачають за ним провину. Пані А. зроду не викурила жодної цигарки, навіть тоді, коли ще дівчинкою допомагала батькові у тютюновій крамничці; якщо найнетерплячіші покупці закурювали, ще не вийшовши надвір, вона відразу ж навстіж відчиняла задні двері, аби провітрити приміщення. У її родині випадків злоякісних пухлин було небагато: у татової тітки виявили рак горла, а у троюрідного брата — підшлункової залози. Особиста медична історія пані А. зводилася до артрозу і звичних висипних хвороб. Вона дотримувалася здорового харчування, в міру можливості споживала овочі зі свого городу, дихала чистим повітрям і ніколи не відступала від своїх правил. Та все ж...