Паоло Джордано: Чорне і сріблясте

І от тепер маєш: знову за рибу гроші. Я повертаюся до роздумів про європейські міста, які однаковою мірою відповідали б моїм професійним потребам і Нориним очікуванням; ще там мала б бути бодай одна італійська початкова школа для Емануеле. Дургем, Майнц, Уппсала, Фрайбург — жодне з них не відповідає усім критеріям разом, тож одне по одному я їх викреслюю. Коли цей список вичерпується, переходжу до іншого: в ньому імена колег, з якими я змагатимуся за наступний Грант на дослідження. Шукаю в мережі останні праці кожного з них і загальну кількість цитувань, а тоді вводжу дані в одну програмку і підраховую бали, аби порівняти зі своїми. Виявляється, я на кілька балів їх випереджаю — якщо припустити, що зібрана інформація правильна, і відкинути ймовірність інтриг на факультеті, — а тому маю всі підстави сподіватися, що й цей раунд мав би бути для мене успішним.

Втім, навіть якщо так воно й буде, через кілька років непевність усе одно повернеться і повертатиметься знову і знову, аж доки трапиться щасливий збіг обставин (наприклад, низка вельми доречних переломів стегнової кістки на п’ятому поверсі фізичного факультету) або, ймовірніше, доки я вирішу відмовитися від романтичної мрії і присвятити себе конкретним справам. Адже є чимало вакансій у галузях, пов’язаних із фінансами, програмним забезпеченням, консультуванням із питань управління: фізики спроможні оперувати великими обсягами інформації, відзначаються гнучкістю, а головне, не мають звички скаржитися — принаймні так кажуть.

У свого психотерапевта я сповнююся ще більшим жалем і заявляю, що зійшов нінащо, просто нанівець, або скоро таки зійду, це вже точно. Натомість він, охарактеризувавши мою депресію як «насамперед філософську», радить у ті ночі, коли безсоння допікає найсильніше, вживати банальний лексотан.

Відтак кожен із нас трьох заклопотаний насамперед собою і не надто переймається іншими: Нора марно метушиться, силкуючись дати раду з домашніми клопотами, які раптом страшенно помножилися, Емануеле намагається подолати тугу за нянею, а я відступаю перед надуманою психічною слабкістю. Іноді нещодавно створену сім’ю можна порівняти з насиченою егоцентризмом туманністю, готовою вибухнути будь-якої миті.

Всього цього цілком достатньо, щоб я забув про кашель пані А.; а він тим часом погіршився так, що вже не дає їй стулити очей бодай на хвилину. Ще одна людина, яку мучить безсоння, але не через примари, які спустошують спальню, — її примари здавна були їй найкращими друзями — а тому, що варто тільки лягти, як груди у неї починають тремтіти й аж тіпатися, тож доводиться знову сідати, щоб іще раз ковтнути води чи солодкавого сиропу.

Пані А. перестала також ходити до церкви, бо помітила, що заважає іншим: бачила, як її міряють несхвальними поглядами, як нетерпляче здригаються плечі у тих, хто стоїть попереду. Останньої неділі пішла за кілька секунд до Євхаристії та ще й, пробираючись між лавками до проходу, незграбно наступила на ногу сусідці. Кашель, нестерпно посилюючись, відлунював під височенним голим склепінням.

Коли поверталася додому тією коротшою дорогою, попід березами, то спересердя, підозрюючи з острахом, що це вже справжнісіньке богохульство, розмірковувала, чи вся та справа з причастям — «справа», ось слово, яке наче саме спадає мені на язик, коли я її згадую, бо вона вживала його дуже часто: «гарна справа», «як там наші справи?», «треба вирішити справу з тими шкарпетками», словом, мала «справу» з усім, — отже, повертаючись того ранку додому, запитувала сама у себе, чи та особлива атмосфера, що виникає навколо причастя, не твориться, бува, штучно завдяки піснеспівам, словам, які шепоче священик, людям, які шикуються шерегом, похиливши голови і склавши в молитві руки. З цією думкою пані А. почала поступово відходити від віри, з якою у неї раніше ніколи не виникало проблем і яка саме тоді придалася б їй більше, ніж будь-коли. Вона вже не сповідалася, навіть відчуваючи наближення кінця, і якоїсь миті, гадаю, переконала себе, що цього разу просити прощення у неї мав би Господь, а не навпаки.

Одна з нечисленних розбіжностей у поглядах між нами торкалася власне релігії. Якось пані А. взяла собі в голову, що треба навчити Емануеле молитися, не надто зважаючи при цьому на нашу з Норою думку. Не те щоб ми були категорично проти, та шлюб ми свого часу взяли цивільний і ніколи не бували разом у церкві, хіба що нас запрошували на ту чи іншу церемонію знайомі або ми заходили туди з суто туристичною метою. Щоб отримати певні документи, я прийняв хрещення у віці дванадцяти років, разом із причастям і миропомазанням (доволі зручний, як на мене, спосіб: «три в одному»); мій батько, якому все це зовсім не подобалося, підійшов до священика, простягнувши негнучку руку, і пробурмотів щось про Галілея, зречення та вогнище, через що той аж зблід. Утім, моя побожність занепала так само швидко й раптово, як і з’явилася.