Паоло Джордано: Чорне і сріблясте

У мій тридцять п’ятий день народження пані А. зненацька облишила свою впертість — ця риса, на мою думку, характеризувала її краще за всі інші, — і, лежачи в уже ніби й завеликому для неї ліжку, врешті-решт покинула всім нам знаний світ.

Того ранку я поїхав до аеропорту по Нору, яка саме поверталася з короткої ділової поїздки. Був пізній грудень, але зима десь барилася, і на монотонних узбіччях автостради сивів тонкий шар паморозі; та паморозь наче вдавала з себе сніг, який усе не наважувався випасти. Нора відповіла на телефонний дзвінок, проте говорила небагато, переважно слухала. «Зрозуміло, — сказала вона. — Гаразд, тоді у вівторок». І додала одну з тих фраз, які підсовує нам досвід, коли сказати щось треба, а відповідних слів бракує: «Що ж, може, так воно й краще».

Я звернув на парковку біля першої ж заправки; Нора вийшла з авто й рушила світ за очі вздовж стоянки. Вона тихо плакала, затуливши долонею рот і ніс. Серед безлічі всього, що я дізнався про свою дружину за десять років подружнього життя, є й таке: переживати біль вона воліє на самоті. Стає раптом геть недосяжною і нікому не дозволяє себе розраджувати, накидаючи мені роль стороннього спостерігача, з якого нічого взяти: така-от надмірна сором’язливість, яку я не раз приймав за брак щирості.

Решту дороги ми їхали повільніше, ніж зазвичай; як на мене, це теж був своєрідний вияв пошани. Ми розмовляли про пані А., пригадували якісь анекдотичні ситуації з минулого, хоч насправді то й не були анекдоти (в наших анекдотах вона не фігурувала), а радше звички, вкорінені у нашому сімейному житті так глибоко, що стали вже мало не легендарними: скажімо, регулярні щоранкові повідомлення про гороскоп на день, почуті по радіо, доки ми ще спали; влада, яку вона здобувала над певними частинами дому — зокрема, над кухнею, причому влада така незаперечна, що ми інколи вважали доречним питати, чи можна нам відкрити наш-таки холодильник; примовки, за допомогою яких вона припиняла те, що мала за нікому не потрібні ускладнення, які не знати навіщо вигадує собі молодь; її чоловічий, військового штибу крок... «І та її невиправна скнарість: пригадуєш, як нам одного разу вилетіло з голови, що треба лишити їй гроші на закупи? Вона ж тоді виколупала з бляшанки всі монетки — всі, до останньої!»

На якусь хвилину запала тиша, а тоді Нора додала:

— Що за жінка! Наша Бабетта [1] Бабетта Ерсан — головна героїня данського фільму «Бенкет Бабетти» (дан. Babettes gœstebud , 1987) реж. Ґабріеля Акселя, знятого за однойменною повістю Карен Бліксен. У 1988 р. фільм було відзначено премією «Оскар» у номінації «Кращий фільм іноземною мовою» (тут і далі прим. перекладача). . Завжди тут як тут. Вона й цього разу чекала, коли я повернуся.

Я вирішив заплющити очі на те, як дружина щойно без зайвих роздумів усунула мене з загальної картини, і не наважився зізнатися, про що думав якраз тієї миті. А думав я про те, що пані А. дочекалася-таки мого дня народження — і тільки тоді пішла. Тож ми вже у ті перші години вимудровували для себе такі маленькі, особисті розради. Адже коли хтось помирає, то залишається хіба вигадувати якісь пом’якшувальні обставини, приписувати покійному останній вияв уваги, призначений саме для нас, бачити за звичайними збігами обдуманий план. Натомість сьогодні, озираючись назад із відстані, яка неминуче холодить думки, мені вже важко повірити, що все справді так і було. Страждання забрало пані А. у нас і, зрештою, в усіх задовго до того грудневого ранку, спонукало її простувати до якогось далекого й усамітненого закутка світу — десь так ішла від мене Нора біля тієї заправки на автостраді, — а опинившись там, вона врешті повернулася до нас спиною.