Паоло Джордано: Чорне і сріблясте

На похорон, утім, ми таки запізнилися. Зібралися вчасно, але потім загаялися через якісь дріб’язкові клопоти, ніби те, що чекало нас попереду, було лиш іще одним із багатьох завдань, до яких треба докласти рук. Емануеле того дня був страшенно неспокійний та дратівливий і знай діймав нас розпитуваннями, бо конче хотів дізнатися, що, власне, означає «піти до неба» і чому звідти не можна повернутися. Відповіді на ці запитання він знав, і саме ця обізнаність й породжувала хвилювання (перший похорон: хіба ж не дивина для дитини?), та ми не надто схильні були йому потурати, а тому здебільшого просто не звертали на нього уваги.

Дорогою сімейні непорозуміння лише посилилися. Нора звинувачувала мене в тому, що я обрав довший шлях, а я взявся перераховувати всі ті нікому не потрібні дурниці, через які вона й забарилася вдома. Наприклад, макіяж: невже на похорон обов’язково треба фарбуватися? Якби пані А. була з нами, то неодмінно знайшла б у своїй колекції відповідну приповідку і нас утихомирила б, але вона вже спокійно лежала на відправі під прихистком соснової домовини.

Трохи збентежені, ми зайшли до церкви; людей там зібралося більше, ніж я сподівався. Проповідь я слухав неуважно, бо ніяк не міг викинути з голови думки про авто, яке в тому поспіху припаркував просто на узбіччі вузької вулиці. Мені уявлялися всілякі транспортні засоби на кшталт тих великих автобусів, що їздять у провінції: ось такий автобус мусить чекати на нас, бо не може проїхати, пасажири висипають на вулицю і голосно дивуються, де ж той ідіот, через якого вони тут застрягли. Проте вийти і перевірити я так і не наважився. Від останнього прощання ми утрималися: у храмі не було нікого, хто б потішився нашою присутністю, а якась потіха, можливо, не завадила б і нам самим.

Емануеле хотів супроводжувати гріб аж на цвинтар. Ми подумали, що то просто забаганка, дурна цікавість, і на цю ідею не пристали. Похорон узагалі — не дитяча справа, а цей, чесно кажучи, і не наша. Бувають ситуації, які треба залишити на сім’ю і найближчих друзів, а ким були для пані А. ми? Працедавцями, не надто більше. Смерть перерозподіляє ролі відповідно до формального порядку вагомості і миттєво усуває ті винятки з правил емоційної прив’язаності, які допускалися за життя. І вже не має особливого значення те, що Емануеле був для пані А. мало не внуком, бо своїх у неї не було, а нас, мене та Нору, вона охоче вважала би своїми названими дітьми. Бо її дітьми ми не були.

Спочатку її привела до нас притаманна для неї майже релігійна (а може, й прикро випадкова) схильність піклуватися про інших. Коли Норина вагітність виявилася далеко не тим чарівним досвідом, який ми собі уявляли, і на двадцять четвертому тижні плід почав вовтузитися і шукати вихід із лона, ми звернулися до неї. Знали, що відтоді, як мій тесть побачив, що може обходитися вдома без сторонньої допомоги, вона вільна. Дружина була прикута до ліжка, тож мені самому довелося знайомити пані А. з домом і ламати собі голову, пояснюючи подробиці, в яких я не дуже й розбирався: куди наливати засіб для пом’якшення і куди насипати пральний порошок, як міняти мішечки у порохотязі і з якою частотою поливати квіти на балконі. Екскурсія не дійшла ще й до половини, коли пані А. мене перебила:

— Годі, йдіть уже! Йдіть і ні про що не турбуйтесь.

Ввечері, повернувшись з роботи, я побачив, що вона сидить в головах у Нори, ніби сторожовий пес, аж нашорошивши вуха. Вони балакали собі, але пані А. вже одягнула свої перстені, пристебнула до кардигана брошку і накинула на плечі пальто. Побачивши мене, підхопилася на ноги так енергійно, немов анітрохи не втомилася, і повела на кухню проінструктувати стосовно того, що приготувала на вечерю, як розігріти страву так, щоб не пересушити, і куди потім покласти використаний посуд. При цьому додала (і згодом завжди так робила): «Мити нічого не треба, завтра я сама про це подбаю». Спершу я її не слухав, та коли збагнув, що вона все одно перемиває зранку начиння, яке я мию ввечері, то таки здався на її волю.

Ця бездоганність інколи навіть дратувала, і витримати пані А. з усіма її переконаннями та сповненими здорового глузду, але зовсім не оригінальними примовками, було часом ой як нелегко. Нора, якій доводилося проводити у товаристві пані А. чималу частину дня, частенько виливала супроти неї все роздратування, що накопичувала протягом тижнів ув’язнення у ліжку. «Але ж важка жінка! — скаржилася Нора. — А що вже педантична, то просто страх!»