Паоло Джордано: Чорне і сріблясте

Ми так і звали її — Бабетта; нам це ім’я подобалося, бо передбачало певну належність, а їй — бо на той свій французький манір звучало лагідно й пестливо. Навряд чи Емануеле збагнув його значення; що ж, можливо, колись йому потрапить на очі повість Карен Бліксен або, ймовірніше, фільм, тоді й з’являться відповідні асоціації. Так чи інак, він охоче погодився, що від якогось дня пані А. стала Бабеттою, його Бабеттою, і я підозрюю, що в уяві нашого сина це назвисько тісно пов’язане з її «чабаттами», тобто пантофлями: у ті пантофлі його няня перевзувалася найпершим ділом, щойно переступала зранку поріг нашого дому, а ввечері акуратно ставила їх під шафкою для взуття. Коли Нора помітила, що старі пантофлі протерлися на підошвах мало не до дір, і купила пару нових, пані А. запроторила обновку до комірчини і більше її не торкнулася. Отак вона завжди й робила: ніколи нічого не змінювала. Навпаки, опиралася будь-яким змінам і тілом, і духом, і хоч її впертість часом була дивною, а часом — просто безглуздою, нам, не заперечуватиму, це було до вподоби. У нашому житті, моєму й Нориному, як і в житті Емануеле — сам він тієї пори зазнавав радикальних змін чи не щодня і небезпечно колихався на вітрі, немов молоде стебельце, — вона була сталим елементом, прихистком, древнім деревом із стовбуром таким могутнім, що обхопити його було не до снаги навіть трьом парам наших рук.

Бабеттою пані А. стала однієї квітневої суботи. Емануеле вже говорив, але ще сидів на своєму високому стільці; отже, це трапилося п’ять, а може, й шість років тому. Пані А. місяцями наполягала, щоб ми хоч раз приїхали до неї в гості, на обід. Ми з Норою добре знаємося на тому, як ухилятися від зустрічей, де криється бодай незначний натяк на сімейне зібрання, тож відмагалися доволі-таки довго, проте збентежити пані А. відмовою було не так уже й просто, і щопонеділка вона з готовністю поновлювала своє запрошення й висловлювала сподівання побачити нас у себе наприкінці поточного тижня. Врешті довелося здатися. До Рубіани ми їхали у стані химерної зосередженості — так, наче ось-ось мали взятися до якогось не надто природного заняття, що потребуватиме чимало зусиль. Нам незвично було сидіти з пані А. за одним столом, тоді ще незвично: попри те, що ми багато часу перебували поруч, нашим стосункам була властива якась начебто сама по собі зрозуміла ієрархічність; відповідно, доки ми їли й обговорювали свої справи, вона переважно була на ногах і поралася на кухні чи деінде. Здається, тоді ми ще навіть не були на «ти».

— Рубіана, — озвалася Нора, дещо заскочено розглядаючи густо порослий деревами пагорб. — Уяви собі: прожити тут ціле життя.

Ми обійшли трикімнатне помешкання, де пані А. самотньо коротала свій удовиний вік, і розсипалися у надмірних похвалах. У нас були дуже стислі відомості про її минуле — хоч Нора, звісно, знала більше за мене — й оскільки ми не мали змоги надати побаченому якогось сентиментального сенсу, обстановка, на перший погляд, видалася нам не в міру помпезною; там було дуже чисто і трохи відгонило кітчем. Круглий стіл у вітальні пані А. накрила абсолютно бездоганно: на квітчастій скатертині вишикувалося столове срібло і важкі келихи з позолоченими краями. Схоже, подумав я, весь цей обід — лише привід, щоб виправдати існування сервізу, яким, очевидно, не користувалися вже роками.

Господиня спокусила нас меню, продуманим так, аби поєднати наші улюблені страви: суп із полби і сочевиці, шніцелі під маринадом, запечений фенхель у легесенькому соусі бешамель і салат із листя соняшника, яке вона сама зібрала, дуже дрібно порізала і заправила оцтом та гірчицею. Я ще й досі пам’ятаю кожну страву і пригадую, як напруга, що охопила мене на початку, поступово розвіювалася і відступала перед тими витворами кулінарного мистецтва.

— Точнісінько як Бабетта! — вигукнула Нора.

— Як хто?

І тоді ми розповіли пані А. цю історію, а вона зворушено слухала і немов уже бачила себе на місці тієї кухарки, яка покинула «Кафе Анґле» [2] «Кафе Анґле» (фр. Café Anglais) — знаменитий паризький ресторан, що існував у 1802-1913 рр. на перетині бульвару Італьєн і Рю-де-Маріво. , щоб найнятися на службу до двох старих дів, а потім ще й витратила всі свої гроші, аби приготувати для них незабутній обід. Якоїсь миті пані А. втерла очі подолом фартуха й одразу повернулася до нас спиною, вдаючи, ніби конче мусить щось десь поправити.

Перш ніж я знову побачив її у сльозах, минули роки, проте цього разу вона плакала не від радості, а від страху. На той час стосунки між нами були вже доволі близькими, тож я анітрохи не збентежився, коли сказав, тримаючи її за руку: