Паоло Джордано: Чорне і сріблясте

— Ти зможеш із цим впоратися. Багато хто дозволяє хворобі взяти гору, але ти її знаєш, бо вже раз із нею зіткнулася. Сили тобі стане.

І я справді в це вірив. А потім у мене на очах вона почала буквально розпадатися на частини так швидко, що у нас уже не було ні часу на належне прощання, ні нагоди знайти відповідні слова, аби виразити все, що вона для нас означала.

Кінець настав швидко, та перед тим був іще знак, який його провістив; принаймні у тому, що то був таки знак, хотіла переконати себе пані А. в останні місяці. Так, наче попередження могло надати якогось сенсу тому, що насправді було просто нещастям.

Отже, останній подих літа за півтора року до похорону: пані А. працює в садку за будинком. Вона саме витягує з коренем непотрібне вже квасолиння, аби розчистити місце для савойської капусти, коли за кілька кроків від неї на один із каменів, якими позначено межі її прямокутної ділянки, сідає пташка.

Пані А. як стоїть, зігнувшись, попри свої шістдесят вісім років, до самої землі, так і завмирає, щоб не злякати пташку, а та дивиться на неї проникливим поглядом. Такої вона не бачила ще ніколи. Завбільшки десь із сороку, але забарвлення цілком інакше. Під голівкою пробивається лимонно-жовте пір’я, що переходить на груди і губиться у блакитному оперенні спини і крил, а ще у неї є хвіст із довгих білих пір’їн, які мають подібні на бавовняні ниточки кінці, закручені, мов гачки на рибу. Присутність людини пташину, схоже, не турбує; навпаки, вона, таке враження, й прилетіла сюди для того, щоб нею можна було помилуватися. Серце у пані А. раптом хтозна-чому починає шалено калатати, коліна мало не підкошуються. Їй спадає на думку, що та пташка належить, певне, до одного з рідкісних тропічних видів, а тому дуже цінна; втекла, мабуть, якомусь колекціонерові з клітки, бо в околицях Рубіани такі точно не водяться. Хоча, наскільки їй відомо, колекціонерів птахів у Рубіані теж немає.

Раптом пташка рвучко схиляє набік голівку і береться шпортати дзьобом собі під крилом. У її рухах є щось зловісне. Ні, зловісне — не те слово... радше зверхнє — ось, так краще. Причепурившись, вона знову впивається своїми чорнющими оченятами просто у вічі пані А. Притиснуті до тулуба крила якусь мить легенько тремтять, пташина двічі дуже повільно вдихає повітря, і груди у неї надимаються, а тоді врешті відривається від каменя і безшумно злітає. Пані А., прикриваючи очі від сонця рукою, стежить за нею; вона охоче поспостерігала б іще, але пташка невдовзі зникає поміж дубами, що ростуть на довколишніх теренах.

Зустріч із тим подібним на папугу птахом наснилася їй потім уночі. Мені вона розповіла цю історію лише згодом, коли хвороба стрімко прогресувала і було вже неможливо відокремити реальні факти від витворів уяви чи просто навіювання. Втім, те, що зранку пані А. взялася шукати зображення тієї пташки у книжці про фауну долини Сузи, яку мала вдома, гадаю, таки правда, бо ту книжку вона мені показувала. Правда, безперечно, і те, що, так нічого й не знайшовши, вона вирішила звернутися до свого приятеля-художника, який захоплювався орнітологією: хроніку цього візиту було розписано до найменших подробиць. Який характер мали її стосунки з тим митцем, я так ніколи і не зрозумів достеменно. Пані А. не схильна була надто розводитися на цю тему: можливо, через свою сором’язливість, бо то був таки знаний художник — без сумніву, найвідоміша особа поміж тими, з ким вона підтримувала контакт після смерті Ренато, а може, просто не хотіла його ні з ким ділити та й годі. Знаю лише, що час від часу вона для нього куховарила і виконувала всілякі доручення, та загалом була просто такою собі компаньйонкою, приятелькою, з якою можна у цілком безневинний спосіб збавити годинку-другу. Як на мене, бачилися вони частіше, ніж вона воліла зізнаватися. Щонеділі після літургії пані А. заходила до нього й залишалася до обіду. Яскраво-червоний фасад художникової вілли ховався поміж височенними буками лише за три хвилини на авто або десять хвилин пішки від її будинку; туди можна було дістатися асфальтованою дорогою, що описувала широке півколо.

Художник був карликом: вона не вагалася так його й називати, ба навіть вимовляла це слово з відтінком якогось жорстокого вдоволення. Минуло вже стільки років, а їй ще й досі, зізналася якось мені, приходили до голови різні дурні думки про нього. Наприклад, пані А. так і не перестала запитувати себе, як це — сидіти, ніколи не торкаючись ногами землі. І завжди мимохіть стежила поглядом за його руками, за тими оцупкуватими, трохи кумедними пальцями, з-під яких, попри те, виходили справдешні дивовижі. То був єдиний чоловік, якого пані А. зі своїми метром і неповними шістдесятьма сантиметрами зросту могла розглядати згори, проте від нього віяло такими щедрими, потужними чарами, що вона завжди почувалася так, наче згори дивиться все ж він. Навідуватися до нього, сидіти у переобладнаній під майстерню вітальні, поміж усіма тими картинами і порожніми ще рамками — все це ніби переносило у ті часи, коли Ренато охоче брав її з собою, вирушаючи нишпорити підвалами й горищами у пошуках рідкісних предметів, які чомусь ще не впали нікому в око.