Тож довірившись опіці сторонньої особи — ледве чи нам іще коли-небудь пощастить зіткнутися з чимось подібним і на це заслужити, — ми водночас почали вигадувати перші виверти, які давали змогу цієї опіки уникнути.
Був у нас один ресторанчик, куди ми з Норою іноді вибиралися, — навіть не справжній ресторан, якщо бути точним, а така собі рибна крамничка, де ввечері виставляли тісно один біля одного кілька столиків під пластиковими скатертинами та з пластиковим столовим начинням і подавали смажену рибу в алюмінієвих мисочках. Ми натрапили на цю місцинку невдовзі по тому, як побралися, і відтоді вона стала нашою. До того, як нас із дружиною занесло до цього віддаленого закутка, раки і молюски мені зовсім не смакували (зрештою, до Нори мені не подобалося чимало різних речей); зате я страшенно любив стежити, як вона їсть їх, любив ту зосередженість, з якою вона чистила креветку, а потім пропонувала половину мені і стояла на своєму, аж доки я не поступався, любив дивитися, як вона витягує з черепашки морських слимаків і як облизує мокрі пальці у проміжках між стравами. Доки не так давно ту крамничку не закрили, позбавивши нас іще одного, нехай і другорядного, але суттєвого орієнтира, там відбувався один із наших найінтимніших, племінних ритуалів. То було місце, де ми вели важливі розмови, оголошували про значущі постанови і піднімали тости на честь таємних річниць. Виходили ми звідти з добряче засмальцьованим одягом, а Нора — ще й із заяложеним волоссям, і несли той запах аж додому, ніби печать, яка скріплювала прийняті рішення й осягнуті істини.
З гідною митника похмурою міною проінспектувавши страви, які я купив у тій крамничці на винос і привіз додому на вечерю, пані А. заявила, що Норі у її теперішньому стані споживати «це їдло» категорично не можна — ані дрібки.
— Та й вам теж, — додала, тицьнувши пальцем у мій бік. — Я вже приготувала м’ясний рулет.
Смажену рибу на сорок євро вона згорнула у вузлик і особисто проконтролювала, щоб той вузлик якнайшвидше опинився на вулиці у контейнері для сміття.
Та ми навчилися обводити її круг пальця. Коли Нору охоплювало нестримне бажання скуштувати кільця кальмара чи каракатицю у клярі, я потай навідувався до нашого ресторанчика, а потім тримав пакунок в авто, доки пані А. не йшла додому. Щоб не викликати підозри, ми викидали у сміття чималу частину приготованої для нас вечері. Нора все одно хвилювалася:
— А раптом вона занюхає смажене?
І я обходив по колу всі кімнати з цитрусовим дезодорантом в руках, а дружина благала її не смішити, бо ще, чого доброго, почнуться перейми.
— Дай-но гляну, чи та креветка не позастрягала тобі між зубами! — казав я.
— Таж рота вона мені перевіряти не буде!
— Ця жінка бачить усе.
Я цілував її в уста, а руку поволі засовував у виріз нічної сорочки, щоб відчути тепло тіла. Разом ми вишукували якісь затінені потаємні місцинки, де можна було б заховатися від всюдисущого погляду Бабетти, який осяював усе з височіні, наче сонце у зеніті.
Коли народився Емануеле, ми вже були надто пещені, щоб відмовитися від її послуг. З Нориної доглядальниці пані А. перетворилася на няню для нашого сина — так, наче те друге заняття було природним продовженням першого. І хоч до того Бабетта ніколи не піклувалася про новонароджених немовлят, одразу ж з’ясувалося, що вона дуже добре — по суті, набагато краще за нас — знається на тому, що треба робити і чого робити не варто.
Її платня впливала, звісно, на наш сімейний бюджет, але не так сильно, як могла би: вона не вела точного підрахунку часу, який нам присвячувала, і ми, наскільки пригадую, так ніколи й не погодили погодинного тарифу. Щоп’ятниці пані А. без суперечок приймала суму, яка видавалася нам доречною; цю суму вираховувала згідно з якимсь своїм таємничим і доволі гнучким графіком Нора. Впродовж восьми років щоранку у будні пані А. з’являлася у нас на порозі; перш ніж відчинити двері своїми ключами, вона неодмінно натискала кнопку дзвінка, щоб часом не застати нас зненацька у незручній ситуації. Іноді вона приходила вже з закупами і тоді негайно вручала нам рахунок й не сходила з місця, доки ми не повертали всю суму до останнього цента.
Коли Емануеле вперше пішов до дитячого садка, з ним були я, Нора і пані А. Першого дня у початковій школі дитину, проте, могло супроводжувати лише двоє родичів, і тоді залишитися надворі випало мені. Емануеле не заперечував, коли хтось ненароком називав його Бабетту «бабцею». Пані А., звісно, відчувала, що тримає ніжне серце нашого сина у своїх руках, і так воно, по суті, й було.
Читать дальше