Паоло Джордано: Чорне і сріблясте

— Мені запропонували довести до ладу одну хатину в Шамуа, — каже якось у неділю пополудні Нора. Говорить голосно, бо в кімнаті гуде порохотяг, яким вона без видимої потреби сердито човгає на одному місці. — Це добра робота. Була б добра робота. Шкода, що доведеться відмовитися.

— Відмовитися? А чому?

— Та тому, що я дійшла вже до ручки! Тут дихнути ніколи, то де вже мені погоджуватися на проект у Валле д’Аоста! Бачиш оті журнали на дивані? Лежать там від учорашнього ранку, я хотіла почитати, але не вийшло...

Вона шарпає порохотяг, проте надто сильно: закороткий шнур, клацнувши, вилітає з розетки у стіні. Раптова тиша Нору немов аж приголомшує. Вона не зводить погляду з журналів і каже:

— А там є статті, які мене цікавлять. Серйозно цікавлять.

Ми звертаємося по допомогу до її матері. Та кілька разів не вельми охоче до нас приходить і, ледь переступивши поріг, береться до низки втішливих ритуалів: готує собі каву і потім сьорбає її, курсуючи туди-сюди між кухнею і балконом; при цьому посмоктує цигарку і вимагає, щоб хтось склав їй компанію; врешті заколює волосся, витягає пару рукавичок і чистий фартух та вдягає їх перед дзеркалом, прискіпливо розглядаючи своє відображення. І, перетворившись таким чином на досконалу домашню працівницю, повертається до доньки:

— То що треба робити?

Нора втрачає терпець уже на цій стадії:

— Все треба робити, хіба не видно?

Вони сперечаються так завзято, що невдовзі мати ображено йде геть. Не минає й місяця, як ми перестаємо її кликати, а вона не квапиться пропонувати свої послуги знову.

Нетривалий досвід із дівчиною аи pair виявляється не кращим. Нора вважає її повільною й апатичною, нарікає, що вона погано знає італійську, а тому не розуміє вказівок і взагалі не має відчуття порядку.

— І дивиться на тебе.

— Дивиться на мене?

— Вклепалася в тебе по вуха, це ж очевидно.

— Ти з глузду з’їхала.

— І тому робить усе мені на зло — як тоді, коли розбила той чайничок. Знала ж, що він мені подобається. Я не кажу, що вона зробила це навмисне. Ні, це просто такий собі вияв підсвідомої зневаги.

Я продовжую твердити, що рано чи пізно ми когось таки знайдемо, просто треба шукати далі, та Нора мене вже майже не слухає.

— Нікого ми не знайдемо, — бурмоче вона сама до себе, — нікого підхожого. Нікого такого, як вона.

Дружина бодай виплескує сум’яття вдень, хоч і поводиться при цьому дедалі гарячковіше й капризніше, я ж тримаю його у собі до ночі — ще одна відмінність, яка завжди існувала між нами (Норина здатність спати за будь-яких обставин — це для мене таємниця за сімома печатями, скільки я її знаю). Безсоння не було аж такою гострою проблемою у ті часи, коли я працював над докторатом і доволі спокійно сприймав те, що між звичним для мене ритмом дня і тим розпорядком, за яким живе решта міста, є різниця у чотири-п’ять годин — так, наче я живу сам-один на меридіані, що проходить посеред Атлантичного океану, або маю фах, який вимагає праці у нічну зміну. Останніми роками цей розлад був уже просто неприємністю, з якою треба хіба розважливо змиритися, і трохи загострювався лише навесні й восени. Тепер же з’явилася нова закономірність, яка по-справжньому мене непокоїть: щоночі я прокидаюся рівно о третій і потім довго, іноді й до світанку, розглядаю слабкі відблиски світла на вікнах. Якщо в ту пору, коли я писав дисертацію, нестачу сну можна було частково компенсувати, то тепер, із Емануеле й моїми курсами, будильник налаштовано на сьому тридцять, і дефіцит відпочинку знай накопичується й усе тут.

Щоб утримати на припоні тривогу, я подумки продовжую розрахунки, які залишив на півдорозі пополудні. Хотілося би встати і знайти аркуш та олівець, щоб занотувати ідеї, які спадають на думку, але я не наважуюся. Нора суворо заборонила мені працювати вночі, коли я зізнався їй, що потім цифри, літери й функції витанцьовують у мене перед очима ще багато годин, тільки погіршуючи ситуацію. Тож коли сон утікає і його вже не наздогнати, я хіба легенько пещу рукою бік своєї дружини, сподіваючись, що вона розплющить очі хоч на хвилинку. Іноді, буває, думаю і про пані А. — тоді мене охоплює відчуття втрати і проймає туга.

У дитинстві я теж мав няню. Вона звалася Тереза (для нас — Терезіна) і жила по той бік ріки. Я не надто добре її пам’ятаю, наприклад, не пригадую, щоб коли-небудь торкався її чи обіймав, і не пригадую, як вона пахла. Багато в кого є купа чуттєвих і теплих спогадів, до яких дуже втішно часом повертатися, та тільки не в мене: всі невізуальні образи притьмом вивітрюються мені з голови. Про Терезу я пам’ятаю лише кілька фрагментів, як-от те, що картоплю для смаження вона різала скибочками, не знімаючи лушпиння. Пригадую також її панчохи, коричневі й непрозорі, однаково цупкі що взимку, що влітку. А ще вона дарувала мені гроші, щодо цього у мене теж немає сумнівів. Проте найчіткіший пов’язаний із нею епізод, який майже витіснив усі інші, стосується того разу, коли я бачив її востаннє. Я вже ходив до середньої школи, і от якось моя мати вирішила, що кількома годинами пополудні можна пожертвувати задля відвідин моєї няні. Ми застали її вдома, у старому будинку, з боку внутрішнього подвір’я оперезаному на кожному поверсі суцільним балконом. Колись, багато років тому, я вже бував там, але пригадував дуже туманно; тепер я був підлітком, геть-чисто позбавленим здатності розрізняти відтінки, і той дім справив на мене враження місцини задушливої і якось невиразно жалюгідної. Терезіна жила у чотирикімнатному помешканні разом із сім’єю свого сина й коротала дні у кріслі, наглядаючи звідтіля за гіперактивною онукою, яка знай вистрибувала, наче макака, то навколо, то просто по ній. Отже, для догляду за мною батьки, виявляється, скористалися послугами людини з убогого району: тоді це відкриття не знати чому дуже мене обурило. За якийсь час продиктовані вимогами доброго тону слова вичерпалися, але ми ще трохи посиділи, прислухаючись до шарудливого подиху Терезіни. Коли ми вже виходили, вона, ніби скоряючись давній, доведеній до автоматизму звичці, вийняла з гаманця банкноту. Я спершу жахнувся, але витлумачив мамин погляд правильно і простягнув руку.