Паоло Джордано - Чорне і сріблясте

Якось пані А. приїздить до нас, і я на кухні вимірюю окружність її голови сантиметром із коробки з різним причандаллям для шиття; цією коробкою вона володіла колись абсолютно неподільно. Потому фотографую її: спереду, ззаду й у профіль. Перуку треба укласти так раз і назавжди; то буде вічна зачіска для волосся, яке ніколи не виросте ані на міліметр.

На примірку супроводжую її також я і почуваюся при цьому доволі химерно, ніби маю йти з нею, скажімо, до гінеколога. Пані А. того дня налаштована оптимістично: рак можна подолати; поза тим, вона, схоже, просто тішиться, що той день бодай частково належить тільки їй, що хтось завдає собі клопоту вести замість неї авто, а от тепер ще й частує її кавою. Коли востаннє їй присвячували стільки часу, вже й не пригадаєш.

У крамниці нам спочатку пропонують посидіти у коридорі, звідки можна стежити за тим, що діється в інших приміщеннях. Угорі над нами висить кришталева люстра, в яку вкручено сучасні енергозберігаючі лампи. Загалом там панує атмосфера вишуканості і водночас занедбаності — пів-на-пів, та все ж, мабуть, із ухилом у бік занедбаності. Пані А. тицяє пальцем у різні предмети обстановки і називає стилі: ампір, ліберті, бароко...

— Бачиш, скільком речам я могла б навчити дитину? — зітхає вона.

Проте дитина так і не народилася.

Коли ми з Норою вперше поцілувалися, на нас теж були дві перуки: у неї — з лікоть заввишки, за формою схожа на ананас; у мене — хвиляста сіра. Наші обличчя були вкриті білим гримом. На занятті з театрального мистецтва ми готували кілька сцен із «Господині заїзду» [3] «Господиня заїзду» (іт. La locandiera) — комедія італійського драматурга Карло Ґольдоні, написана у 1753 р. ; втім, ставити їх перед публікою не планували, а у костюми переодягалися просто задля приємності та певної урочистості.

Щовечора студенти і докторанти чоловічої статі, зокрема і я, виходили з суворої будівлі фізичного факультету на Віа-Джуріа і розсипалися містом, вишукуючи місцини, де дівчата не відзначалися такою ж убивчою простотою та стриманістю у стилі одягу і такою ж недбалістю й неохайністю загалом у всьому, що стосувалося тіла. Ми записувалися на курси фотографії, східних мов, кулінарії, танго й аеробіки, втиралися на кінофоруми, де аж роїлися дипломантки факультету сучасних мов, і вдавали, ніби віримо в духовний потенціал лайя-йоги, — й усе це заради того, щоб бодай прочинити собі двері до сексу. Після кількох спроб то тут, то там, я пришвартувався до театральних курсів, хоч театром аніскілечки не цікавився. На першому ж занятті Нора, яка ходила туди вже понад рік, узялася вчити мене правильно дихати. Я ще не знав імені своєї майбутньої дружини, а вона вже встигла ткнути мене рукою у живіт так сильно, що я тільки кавкнув і потім не знав, куди подіти очі.

Після заняття, пізнім вечором, ми ходили вдвох туди й сюди набережною понад рікою; у центрі нашого маршруту була автобусна зупинка, і хоч кілька автобусів ми тоді успішно пропустили, один із них таки нас урешті-решт розлучив.

Нора майже весь час говорила про своїх батьків, які у той час саме розлучалися і ворогували по повній програмі. Думка про батьків мучила її так, як то буває іноді лише у двадцять п’ять, коли ти раптом усвідомлюєш, що у дорослому віці хотів би бути зовсім інакшим, ніж вони, але так само добре розумієш, що, може, нічого з цього й не вийде.

У той вечір, коли ми проводили репетицію в перуках, я розсмішив її, копіюючи стипендіата з Росії на ім’я Алєксєй, з яким ділив кабінет на першому поверсі нашого факультету. На той час він, щоб заощадити на платі за житло, вже місяць у тому-таки кабінеті й жив. Роздобув десь електроплитку, на якій розігрівав жахливий на смак і запах вміст розмаїтих консервних бляшанок, а на ніч розстеляв собі на наших зсунутих докупи письмових столах спальний мішок; охорона чомусь не звертала на нього уваги. Доки я приходив зранку, він уже встигав усе прибрати, хіба що, бувало, не чув будильника. Нора поцілувала мене тоді абсолютно несподівано, без попередження. Ми були в тих перуках, і я імітував ламану англійську у виконанні росіянина, коли раптом відчув, що то вже у певному сенсі і ми, і водночас не ми; втім, можливо, так воно завжди й буває, коли тебе цілує в губи хтось, з ким ти до того ніколи не цілувався.

Доки ми чекаємо, я розповідаю все це пані А., насамперед для того, щоб трохи її відволікти, але їй, схоже, ця історія вже відома або просто не дуже цікаво, бо коли у дверях з’являється дівчина з дерев’яною підставкою у формі голови, на якій лежить її нове волосся, вона притьмом підхоплюється на ноги.