Паоло Джордано - Чорне і сріблясте

Найцінніші об’єкти були поскладані штабелем за лакованою ширмою зі східними мотивами: біля п’ятдесяти полотен різних розмірів, усі завірені оригінали — жодної копії. Знаю напевне, що там були твори Аліджі Сассу і Романо Ґаццери, принаймні пара картин школи Феліче Казораті і кілька — футуристичного періоду, хоч і не найвідоміших його представників. Ще пані А. розповідала мені про картину олією пензля Джузеппе Міньєко, «Подружжя»: її Ренато не хотів продавати, попри наполягання одного лікаря, який щороку збільшував пропоновану суму. «Дивлюся на це полотно, — казала вона, — і згадую нас обох або вас із Норою».

Насправді я ніколи не бачив жоднісінької з цих картин на власні очі. Пані А. показувала мені тільки паперову обгортку, а коли я одного разу наважився і спробував зазирнути поміж краями паперу всередину, вона відразу ступила крок уперед, аби мене зупинити. Більше до таких спроб я не вдавався.

— Що ти збираєшся з усім цим робити? — обводжу я цілу ту кімнату широким жестом у той день, коли приїхав до неї разом із Емануеле.

Не вельми делікатне запитання, і я його як слід не обміркував, а проте вважаю своїм обов’язком попередити пані А. про загрозу, що нависла над її скарбом — скарбом, який вона так довго зберігала у помешканні, де ніхто не став би шукати нічого подібного (зрештою, і цілий той будинок ні в кого не викликав би такої підозри). Хай хто прийде сюди опісля, до її майна ставитимуться надалі без особливої поваги і вже точно не опікуватимуться ним усе життя так віддано, як вона, бо з цим узагалі годі щось порівняти. А поки що пані А. має привілей підготуватися до смерті — і визначити долю кожної з цих речей у точній відповідності зі своєю волею.

— Їм і тут добре, — відповідає вона.

Моє запитання миттєво утворює між нами тріщину; усвідомлюю це, коли вона негайно пропонує перейти до вітальні, бо, мовляв, змерзла у тій кімнаті. Я знаю, про що думає пані А., і не можу ставити їй цього на карб. Хоч у мене начебто й не було жодних прихованих мотивів, мушу все ж зізнатися, що картина з оголеною жінкою, яка знімає шкірку з персиків, таки впала мені в око, і я відразу ж уявив собі її на стіні у нашій із Норою спальні: нам ніяк не вдавалося підібрати на ту стіну щось гідне, щось достатньо інтимне, аби висіти там і споглядати нас уночі, поснулих або й ні.

Після тієї неділі я опиняюся в оселі пані А. ще раз. Вона вже чотири місяці як померла; наприкінці залишила нам комплект меблів 20-х років кремового кольору — стіл і креденс, тож тепер я маю поквапитися, щоб забрати їх до того, як помешкання продадуть. Комплект меблів: єдиний подарунок нам від Бабетти і все, що збережеться у нас від неї. Про Емануеле вона не подбала.

У Рубіані на мене чекали обидві кузини — Вірна і Марчелла. Стіл і креденс — то було єдине, що там залишилося з меблів, а крім того, ще кілька картонних коробок із різним барахлом: скороваркою, двома пластиковими графинами і набором келихів з позолоченими вінцями.

— Це ми віддамо на доброчинність, — сказала Вірна.

— Шляхетний намір, — озвався я без жодного натяку на сарказм.

Ніде ані сліду люстр, колекції годинників і статуй доколумбового періоду, картин і великого годинника з маятником, який стояв у вітальні. Зникли навіть подвійні шибки з вікон, і денне світло агресивно вторгалося в усі кімнати; раніше йому не дозволяли такого ніколи. Помешкання було пограбоване й обібране до нитки; тут відбулася швидка демобілізація цілого життя, присвяченого зберіганню. Пані А. мала чимало часу, місяці й місяці, аби подбати, щоб усі ті реліквії потрапили в надійні руки й набули значення, — і не вдарила пальцем об палець. Після того, як їй поставили діагноз, вона тільки те й робила, що губила свої дні — геть усі, отак один по одному, — аби здобути собі ще жменьку таких самих порожніх і нікому не потрібних днів. А тепер від неї і від усього, що вона так ціле життя оберігала, не зосталося й знаку: все до останньої речі розійшлося по місцях, до яких не мало жодного стосунку, де не було більше жодних вказівок, які могли б розкрити походження тієї чи іншої речі; кожен предмет утратив ланцюжок пов’язаних із ним спогадів і тепер служив лише для отримання прибутку. Бідолашна, дурненька пані А.! Ти дала обвести себе навколо пальця: тебе ошукала смерть, а перед нею — хвороба. Де ті картини, які ти ховала за ширмою? Роками ти навіть на них не дивилася, щоб їм, бува, не зашкодила пилюка. Зникла й та ширма: лежатиме тепер у вільготі якогось складу на піддоні, загорнута у плівку. Про майбутнє, пані А., треба пам’ятати завжди. Ти частенько хвалилася своєю мудрістю і тим, що всі свої знання здобула завдяки власному досвіду, проте користі з усього цього виявилося небагато. Було б ліпше, якби ти більше віддавалася роздумам, бо твого практичного чуття не вистачило, щоб урятувати чи то тебе, чи твоє майно. Кінець нікому не вибачає ані найлегших провин, ані найбезневинніших хиб.