Подарунків не дарувала нікому, проте для неї дарунок завжди знаходився, і то не один: від нас і від Нориної матері. Як по правді, то Норина мати приносила переважно щось достоту жалюгідне; маю підозру, не раз вона просто передаровувала речі, які сама отримала у подарунок, але не вподобала. Зрештою, у стосунках між ними завжди відчувалося певне несприйняття. В принципі, нічого дивного, бо ж Нора частенько давала зрозуміти, наскільки велику перевагу віддає Бабетті, і робила це зазвичай не надто делікатно.
Щороку під час різдвяної вечері наставала мить, коли на безжальний герць виводили дві печені: одну готувала моя теща, іншу — пані А. Два дека ставили поруч посеред столу. Дуелянтки міряли одна одну довгими поглядами, наче у якомусь вестерні з жінками у головних ролях. На той час усі встигали вже добряче натоптати животи, проте слухняно з’їдали по шматочку з кожного дека, а тоді знову бралися до похвал — іще емоційніше й гамірніше, ніж раніше. Хоч як ми намагалися дотримуватися рівноваги, в кінці пані А. все ж незмінно перемагала за очками.
— Ми втечемо — ось що ми зробимо, — пропонує Нора.
Тож ми користуємось нагодою і купуємо квитки до Бейрута: виліт 24-го грудня. Норина мати протестує, але ми кажемо, що квитки нам трапилися дешевші, значно дешевші, ніж звичайно, адже знаємо вже, що фінансові міркування — це аргумент досить вагомий, щоб її утихомирити (пов’язані з розлученням негаразди примусом піднесли гроші на найвищі щаблі її шкали цінностей). Емануеле ми запевняємо, що всі свої подарунки він так чи інак отримає, ба навіть швидше, ніж сподівається, і це, схоже, спонукає змиритися з нашим рішенням і його.
Цікаво, як з’являються певні звички: ракова пухлина пані А. і її передчасний відхід призвели до того, що у нас із Норою виникла своєрідна таємна й мовчазна угода. Ми ніколи більше не святкували Різдво зі своїми батьками. За рік, що минав до наступного грудня, нам завжди щастило заощадити достатньо грошей, щоб опинитися у ці дні десь ген-ген далеко від сімейних чвар і від умовностей, цінність яких уже породжувала в нас глибокі сумніви.
У літаку я читаю книжку Сіддгартхи Мукерджі «Імператор усіх хвороб». Мукерджі, американець індійського походження, роками досліджував болотисті терени на межі гематології і онкології, а тоді написав белетризовану й нашпиговану численними посиланнями «біографію» раку на шістсот сторінок і невдовзі отримав Пулітцерівську премію. Кожен абзац наче піднімає образ пані А. вище, де його краще видно супроти світла, — і водночас відбирає у мене ще один міліграм надії. Мукерджі описує, по суті, широкомасштабну війну: було в ній кілька успішних для нас епізодів, яким надавали неабиякого значення, та все ж поки що наші справи кепські.
Зупиняюся над теорією Галена: він проводив аналогію між раком і меланхолією, бо вважав, що обидві ці недуги породжує надмір чорної жовчі. Читаю і немов аж відчуваю, як тече та тягуча рідина, як потік смоли розтікається моєю лімфатичною системою і врешті-решт її закупорює. Люба пані А., з погляду античної медицини нас обидвох поєднує не тільки взаємна приязнь, у нас ще й спільний колір: ми — лицарі чорної барви.
Хотілося б зателефонувати своєму психотерапевту, щоб стримати тривогу, яка стрімко мене проймає, але звідси це неможливо («А може, скористатися одним із тих платних телефонів у салоні? Вони справді працюють? Так чи так, зараз Святвечір, і він не відповість»), тож я прошу у стюардеси ще одну мініатюрну плящину французького вина. Доводиться трохи зачекати, та ось нарешті вона дещо зневажливо тицяє ту плящину мені до рук. Напевне, мусульманка... або — це простіше пояснення — вважає, що не личить батькові отак жлуктити вино в літаку на очах у сина.
Мабуть, та стюардеса нічого не знає про чорну жовч... з іншого боку, Нора, яка солодко спить, спершись мені на плече, теж небагато про неї знає. Дивлюся на дружину, вагаючись між зворушенням і заздрістю. Її лімфа, чиста і світла, тече без перешкод, хай там що. Я певний, що Норина життєва сила просто невичерпна і ніщо не спроможне стати їй на заваді — ні найпекучіший біль, ні найглибша жалоба. Зрештою, ми ж майже ніколи не почуваємося щасливими чи нещасливими через те, що відбувається; щасливими чи нещасливими нас робить «сік тіла», тобто рідина, яка тече всередині, а в неї вона срібляста, кольору розплавленого срібла — найсвітлішого серед металів, найкращого серед провідників, найбезжальнішого серед відбивачів. Втіха, яку приносить усвідомлення того, що моя дружина така сильна, змішується зі страхом: а що, коли я їй не так уже й потрібен і, хоч ми поєднані між собою тисячею розмаїтих ниточок, одна з цих ниточок полягає у тому, що я просто присмоктався до неї, ніби кровопивця, який висмоктує життя з інших, такий собі велетенський паразит?
Читать дальше