Паоло Джордано - Чорне і сріблясте

Як на мене, то в той період, коли пані А. робила томографію, але ще не знала про катастрофічні результати сканування, Нора, схоже, поділяла її безпідставний оптимізм, ба навіть певною мірою його заохочувала. Втім, коли я поцікавився у неї, чи так і було, вона сказала, що особливого оптимізму не відчувала, і додала, що в будь-якому разі ідея спробувати голкотерапію спала на думку не їй, а матері.

— Голкотерапію? Ви що, серйозно возили її на голкотерапію? Коли?

— Перед тим, як прийшли результати.

— У неї був рак на пізній стадії, а ви обидві... в голові не вкладається.

Норине запізніле зізнання я почув якось увечері, коли ми запросили до себе на вечерю пару не надто близьких друзів (донька віку Емануеле, схожа життєва ситуація і прийнятна відстань між домівками). Трапляється, частіше, ніж хотілося б, що певні непорозуміння між нами виникають тоді, коли ми не самі, так, наче воліємо про всяк випадок запастися свідками чи спільниками, або — і це ще підліше — намагаємося завдяки присутності сторонніх обмежити ймовірну реакцію співрозмовника.

Дружина відразу зайняла оборонну позицію:

— Якщо це настільки неефективно, як ти думаєш, то яка різниця, була вона там чи ні?

Логіка бездоганна, але у мене виникло враження, що все-таки щось тут не так, що спонукаючи пані А. повірити у забобони, переконати себе у тому, що існує легкий спосіб вилікуватися, рак просто енний раз із неї поглумився. Шістнадцяти місяців важких випробувань мені не вистачило, аби вирішити, що краще: поступово відкривати їй правду чи живити марну надію; втім, схилявся я радше до жорстокого реалізму.

— А ви як повелися б на нашому місці? — запитав я у наших гостей. — Маю на увазі, зіткнувшись із та-ким-от діагнозом. Хіба вам не хотілося би принаймні мати змогу не клеїти дурня?

Від прямої відповіді вони ухилилися. Відчували, мабуть, що для мене все це має більше значення, ніж я прагнув показати, а може, вважали, що рак у когось із близьких — не надто підхожа тема для обговорення за десертом.

— Для мене тверезе бачення важливіше за все решта, — сказав я, — і відмовлятися від нього наостанку я не хотів би.

— Печально, — зауважила Нора, доводячи до мого відома, що я не лише бентежу друзів, але й ображаю її.

— Чому?

Вона рвучко, різкими рухами зібрала порожні мисочки.

— Облиш. Все одно не зрозумієш.

Коли ми залишилися наодинці, я спробував розвеселити її і загладити таким чином свою провину. Нагадав, як кілька років тому вона наполягала, щоб ми проконсультувалися у педіатра-вегана щодо Емануеле («Пам’ятаєш? Він же радив нам годувати його насінням кмину і пшоном, ніби якесь курчатко»), і про те, як відправила мене до відомого у місті гіпнотизера лікувати безсоння; обидві ідеї належали її матері. На гіпнотичному сеансі у транс я не ввійшов, а навпаки, почувався ще недремнішим, ніж завжди.

«Що ви бачите?» — запитував мене своїм баритоном лікар.

«Даруйте, нічого».

Я відчував, що він дедалі сильніше дратується, і сам хвилювався, бо мені здавалося, наче я не виявляю до нього належної пошани. Під час вправи на розслаблення у мене зненацька сильно закрутилася голова. Він негайно вхопився за цей симптом і витлумачив його як відголосок якогось кохлеарного розладу:

«Закладаюся, що ви хворіли на свинку».

«Хворів. Але ще у п’ять років».

«Он як... Ви були налякані, правда?»

«Хто його зна...»

«Звісно ж, були! Уявіть собі беззахисну дитину, у якої вперше у житті паморочиться голова... вона поняття не має, що з нею, і боїться, дуже боїться. Бачите її?»

«Ні...»

«Візьміть її на руки».

«На руки? Кого?»

«Ту дитину. Візьміть її на руки, легенько поколихайте, приголубте. Подбайте про себе тодішнього: шепніть тій дитині, щоб не боялася...»

І, задоволений, розбудив мене:

«Один, два, три!»

— Все те, що я завжди вважав жахливими травмами, могло бути наслідком свинки, — сказав я тоді дружині, яка нарешті посміхалася. — Бачиш, до якого відкриття ви мене підштовхнули, ти і твоя мати — ще та візіонерка. Підійди-но сюди, ближче, поможеш мені приголубити те бідне дитятко...

Хай там як, а вони й справді пішли на голкотерапію, пішли втрьох — Нора, її мати і пані А. До сліпого лікаря, який допоміг моїй тещі кинути палити, а потім — давитися серед ночі морозивом, вилікував її від болю в попереку, від мігрені, приступи якої почастішали й посилилися після розлучення, від геморою і від певних проблем загального характеру, пов’язаних із самооцінкою.