Паоло Джордано: Чорне і сріблясте

— На жаль, схильність до математики передається генетично.

Нора похитала головою:

— І йому тяжко не пощастило успадкувати її не з того боку, що треба, так?

І ось чергового суботнього ранку ми з Емануеле знову готуємося до протистояння; це найнеприємніший для нас обидвох момент цілого тижня. Сидимо у вітальні за столом, який Нора замовила в одного зі своїх дизайнерів у Бельгії, а тепер знай тероризує нас, щоб ми, бува, не пописали його ненароком кульковою ручкою. Я повільно розгортаю зошит з математики, і запах прозорої пластикової обкладинки нагадує мені про моє дитинство. Зошит схожий на поле бою: він усіяний червоними позначками, подекуди діагональними лініями позакреслювано цілі сторінки, а про всілякі зауваження і знаки оклику можна вже й не згадувати.

— Це що таке? — запитую я.

— Вчителька вирвала аркуш.

— Чому?

— Я все наплутав.

Далі ми півгодини б’ємося над множенням і дедалі сильніше супимося.

— Сім на один?

— Сім.

— Сім на шість?

Емануеле страшенно повільно рахує на пальцях:

— Сорок чотири.

— Ні, сорок два. Сім на нуль?

— Сім.

Отак-от посміялася, а може, й поглумилася з мене доля: ні науковий ступінь у галузі теоретичної фізики, ні спеціалізація у теорії квантового поля, ні обізнаність з основами найскладніших форм обчислень не спроможна допомогти мені втовкмачити своєму синові, що будь-яке число, помножене на нуль, дає в результаті також нуль. Маю вже іноді таке враження, наче можу зазирнути йому всередину черепа і на власні очі бачу, як мозок плаває там у густому тумані, де всі твердження просто губляться, не творячи жодного сенсу.

Терпець мені уривається:

— Сім на нуль буде нуль! Чуєш, нуль! Якщо не можеш зрозуміти, то просто зарубай собі на носі!

Я скручую вказівний і великий пальці у кільце й тицяю їх йому під ніс; безперечно, такий самий нуль для мене і він сам.

— Але ж у табличці цього нема! — захищається Емануеле.

— Табличка тут ні до чого! Це в тебе на плечах не голова, а гарбуз!

Цієї миті Нора втручається і просить мене вийти: мовляв, далі вона сама. Намагаючись знов опанувати себе, я йду до кухні і звідти чую, як вона робить приклади на множення за сина.

Буває, що після років спільного життя на кожному кроці, хай куди повернемося, бачимо знаки — сліди людини, з якою ми так довго ділили один і той самий простір. Я іноді натрапляю на Нору чи не в кожному закутку нашої оселі, хоч і не шукаю, — так, наче її душа дрібним пилом осіла на кожну річ у домі; так само й пані А., особливо в останній рік свого життя, повсюди наштовхувалася на ледь помітну голограму Ренато. Варто було зупинитися біля вікна і виглянути на доріжку, що збігала стрімким схилом з подвір’я до вулиці, як їй приходив на пам’ять той день, коли вона всупереч чоловіковій забороні поцупила з полички у передпокої ключі і вивела з гаража авто. Він не хотів, щоб вона сідала за кермо, але захворів і тричі на тиждень мав їздити до лікарні на діаліз, то кому ж було його туди возити, як не їй?

— Я тоді подряпала об ріг правий бік, — розповідала мені пані А., — а потім повернулася додому і сказала: «Збирайся, їдемо!»

Про той боязкий, а все ж героїчний учинок вона згадувала часто, вважала його важливим перехідним моментом: саме тоді Ренато почав підупадати на силі, а вона ступила на шлях емансипації. Доти їхній союз був упорядкований, набагато впорядкованіший за наш із Норою, бо ми постійно жонглюємо ролями чоловіка і дружини, аж до тієї міри, коли вже й не розрізниш, що до чиєї компетенції належить. Ренато водив авто, пані А. — ні; пані А. витирала пилюку на полицях, Ренато — ні; від самого початку той чи інший обов’язок було покладено лише на одного з них. Подружнє життя поза рамками визначених заздалегідь ролей було їй чуже, і цілком можливо, що саме це й породжувало, принаймні почасти, те відчуття безпеки, яке приносила нам її присутність, бо завдяки їй нас іноді охоплювала дещо ганебна ностальгія за тією занепалою, спрощеною моделлю сім’ї, моделлю, у якій ніхто не мусив бути одночасно кожним і всіляким: чоловіком і жінкою, послідовним і сентиментальним, гнучким і непохитним, романтичним і приземленим, — моделлю, геть відмінною від сучасної, яка покладає на нас відповідальність із такими широкими й розмитими межами, що нам завжди й незмінно чогось бракує.

Здебільшого пані А. дивилася на нашу безладну мішанину домашніх обов’язків крізь пальці, вибачала її як одну з сучасних вад, але інстинктивно їй опиралася. Вона несхвально позирала у мій бік, коли я брався до прання, і не сприймала того, що Нора без вагань хапається за дрель, коли треба просвердлити дірку у стіні (їй це вдається набагато краще, ніж мені). У таких випадках пані А. вишукувала спосіб якось відсунути нас обидвох убік і виконати всю роботу самостійно, бо вміла докласти рук до всього: тривале вдівство перетворило її на істоту досконало гермафродитну. У певному сенсі її смерть стала для нас і нагодою для порятунку: якби ми покладалися на притаманне їй бачення надто довго, то могли б потрапити у тенета й собі, взялися б приміряти на себе ролі мужнього чоловіка і покірної дружини, пройнявшись ідеалом подружжя, актуальним півстоліття тому.