Паоло Джордано - Чорне і сріблясте

Пані А. була жінкою, схильною до традиціоналізму і доктринерства, а ще безумовно схвально ставилася до ідеї чоловічої вищості, хоч і сама про це не знала. Неймовірно, але вже те, як вона до мене зверталася — ледь-ледь інакше, ніж до Нори, вказувало на мій статус господаря дому. Здавалося, вона хоч-не-хоч мусить більше зважати на мою думку, на мої потреби, на особливості мого характеру, ніж на думку, потреби чи характер моєї дружини, попри те, що прихильність її була цілковито на Нориному боці.

Якось улітку я переконав Нору поїхати на відпочинок завчасу разом із матір’ю та Емануеле. Під час цього холостяцького періоду пані А. опікувалася мною сумлінно, як ніколи. Вона дала собі волю і готувала страви, які Нора забороняла, а ще часто складала мені товариство за вечерею; раніше такого не бувало. Зранку приходила заздалегідь, перед звичною годиною, і приносила свіжу, щойно з грядки, городину. Доки я вставав, вона вже встигала накрити стіл для сніданку і покласти біля мого наплічника пакунок з обідом: його я споживав пізніше в університеті замість канапок із кафетерію, від яких, за її словами, тільки важко на шлунку, а користі жодної. Принесла навіть букет помаранчевих гербер і поставила посеред столу. Виглядало все це так, наче вона грає роль відданої дружини, і я їй не перешкоджав.

Стояв паркий липень, кондиціонерів ми тоді ще не встановили, тож я розгулював помешканням у нижній білизні і мав таке враження, наче пані А. упівока стежить за мною, наче їй це приємно. Звучить абсурдно, але через тиждень уже здавалося, ніби поміж кімнатами витає у повітрі легесенький, ледь відчутний заряд еротики.

Доки повернулася Нора, я вже звик до тієї химерної атмосфери близькості. Коли дружина вперше побачила, як я з’явився перед пані А. в самих трусах, то покликала мене за собою до спальні, а там звеліла вдягнути штани.

— То ти тепер уже й до Бабетти ревнуєш? — спробував підсміхнутися я. — Не думаю, щоб у неї були якісь особливі наміри...

— Так чи інак, вона — жінка, — дуже серйозно відповіла Нора. — Гляди, не забувай про це.

Через те саме вікно, з якого Ренато, ледь переводячи подих, дивився, як пані А. вирулює на авто до стрімкого спуску на вулицю, сама вона у лютому 2012-го дивиться у ніщо. Циклон із Атлантики, зручно вмостившись над північною частиною Апеннінського півострова, сипнув униз снігу більше, ніж ми бачили за останніх десять років. Температура навіть пополудні не піднімається вище нуля, вулиці вкрилися твердими, мов алмаз, крижаними наростами, на яких знай ковзаються і падають люди, ламаючи собі зап’ястя та гомілки і боляче забиваючи крижі. Позаяк у відділеннях невідкладної допомоги не встигають приймати всіх травмованих, служба з надзвичайних ситуацій рекомендувала громадянам залишатися вдома, і пані А. — одна з небагатьох, хто до цих рекомендацій прислухався.

Ніхто з мешканців будинку не завдав собі клопоту повідкидати сніг у подвір’ї; вважають, мабуть, що простіше залишити машину на узбіччі дороги. Лише вона повідгрібала трохи, скільки вистачило сили, адже то був гарний привід вийти з дому; таким самим гарним приводом були й ми. Коли сніжило, ми переконували пані А. залишатися на ніч у нас, розкладне ліжко в кімнаті Емануеле було до її послуг, але вона хотіла будь-що вернутися додому — може, тому, що духу Ренато не до вподоби було вечеряти на самоті, — тож сідала у своє мікроскопічне авто і, кидаючи виклик ожеледиці, долала кілометр за кілометром аж до своєї Рубіани.

— Дивися, їде до нас у таку завірюху, — казала Нора, яку завжди дивувала така відданість, — а моя мати навіть у легенький туман нізащо не сяде за кермо. Коли я була маленька, вона через такий туман ніколи не возила мене до стоматолога, і тепер у мене зіпсовані зуби. От зараза...

Якби хтось розгледів у тому вікні силует пані А., то не зумів би сказати напевне, чоловік там стоїть чи жінка. Худорба звела нанівець усі її жіночі ознаки; на лису голову, яка аж наче зібгалася, — під час третього циклу хіміотерапії у неї зненацька випало все волосся — вона вдягає м’ятно-зелену нічну шапочку, потім уже звично натягує пару темних штанів і так само темний светр, що висять на ній, ніби тюремна роба на ув’язненій. От власне: ув’язнена. М’яка пелена снігу на землі — видовище, яке завжди її зачаровувало, перетворилася тепер на нездоланну перепону.

Через погану погоду пані А. змушена просидіти вдома два тижні поспіль. Чоловік Джульєтти двічі ходить для неї на закупи: приносить лише найнеобхідніше, сама вона підійшла б до цієї справи зовсім інакше. Тим, хто нами опікується, майже ніколи не вистачає проникливості зробити це так, як нам було б до вподоби, але треба вдовольнятися тим, що маємо, бо це вже багато. Доки вони з Джульєттиним чоловіком обмінюються банальними запитаннями і відповідями, з його черевиків спадають на підлогу перед дверима кілька грудочок снігу й так там і тануть, розтікаючись невеличкою калюжкою, яку вона не квапиться витирати.