Паоло Джордано: Чорне і сріблясте

Ми поговорили про те, чи є сенс вважати, що обставини смерті певної людини частково віддзеркалюють те, ким була та людина у житті. Чи заслуговувала пані А. на те, що з нею відбувалося? Може, вона бодай почасти доклалася до того, що її спіткала така доля? Адже саме з цим, насамперед із цим, вона, схоже, ніяк не могла примиритися: кара видавалася їй надто вже несправедливою.

Я мав колись дідуся — чоловіка страшенно скупого і дріб’язкового; задовго до старечого недоумства він уже не любив жодної живої душі й узагалі був такий навіжений, що я потім довго мав зуб і проти старших людей, і проти старості загалом. Ця доволі ганебна неприязнь жила в мені довго, і лише пані А. завдяки своїй упертій самовідданості зуміла покласти їй край. Той дідусь упав із опертої до черешні драбини і цілу ніч конав на землі під дощем, бо ніхто його не побачив; йому такий кінець дуже навіть підходив. Але пані А. — це ж зовсім інше: за яку провину розплачується вона? І якщо варто шукати взаємозв’язок між динамікою смерті й прорахунками у житті, то якого кінця можна сподіватися мені?

Коли мова заходить про такі-от аналогії, мій психотерапевт зазвичай сповнюється ентузіазмом, але цього разу він холодно мене перебив:

— Як правило, смерть від смерті особливо не відрізняється. Майже всі помирають від ядухи.

А потому, наче відчувши приплив сил, випростався у трохи замалому як на його статуру фотелику і додав:

— Гаразд, дайте вже спокій домогосподарці. Поговорімо краще про вашу дружину.

— Про Нору? Чому?

Якби моя дружина не мала таланту до розмов по телефону, якби не та достоту героїчна методичність, із якою вона обдзвонює щотижня подруг і знайомих, уділяючи кожній рівно стільки часу й уваги, скільки та заслуговує, то від тієї весни і надалі ми знали б про пані А. зовсім не багато. Зрештою, якби не Нора і її відданість телефону, то не трапилося б чимало з усього того, що трапилося останніми роками; наприклад, ми не закохалися б одне в одного.

Колись я був хлопцем доволі нетерплячим і говорити з невидимим співрозмовником міг хіба що кілька хвилин, не більше. До всього, що мене не цікавило, я ставився зверхньо, просто молоти язиком не любив і завжди щось у мене перед очима вимагало уваги — здебільшого папірець з якимись нотатками. Мої друзі все це знали — та й самі були у цьому сенсі не кращі, тож спілкувалися ми за допомогою есемесок або коротких повідомлень електронною поштою. У двадцять років я заробив собі сумнівну репутацію через те, що грубо повівся з однокурсницею, яка накинула на мене оком і навіть мені подобалася. Та однокурсниця взяла собі за звичку без особливої причини телефонувати мені день у день пополудні — просто так, аби перекинутися словом-другим, казала вона. Якось я таки наважився і попросив її більше цього не робити, бо ж мав — на відміну, мабуть, від неї — важливіші заняття. Справді, хіба ж не зручніше було зустрітися й побалакати в університеті чи домовитися про побачення? Хіба не могла вона зробити мені послугу і притримати все те, що мала сказати, навіть найцікавіше, до перерви між завтрашніми лекціями?

Нора зуміла перевернути все з ніг на голову. Той обсяг часу, який я збавляв у телефонних розмовах з нею, невдовзі породив у мене боязку і хвилюючу підозру, що відбувається щось безпрецедентне: зі мною, з нею, з нами обома. Хай де і з ким я був, а проте завжди знаходив можливість із нею поговорити, без зайвих церемоній полишаючи і людей, і поточні справи. По закінченні розмови я щоразу перевіряв на екрані мобільника, скільки збігло хвилин, і дивувався, бо не відчував жодних докорів сумління, навпаки, мав бажання знову набрати її номер. У мене в пам’яті зберігається ціла низка подібних спогадів: ось я ходжу по колу, дивлячись собі під ноги і дослухаючись до Нориних слів та пауз, аж нагрівається притиснута до мініатюрного динаміка мочка вуха і трохи пітніє долоня. Дружина ще й досі іноді підсміхається з мене, пригадуючи, яким я був, доки не познайомився з нею, і навряд чи коли-небудь перестане це робити. «Подумати тільки, де я тебе знайшла, — каже вона. — Ти ховався, увесь такий наїжачений і перестрашений, у якійсь дірі разом зі своїми кварками». Підозрюю, закоханість завжди буде пов’язана у моїй уяві з можливістю когось звідкись викурити.

У травні Нора знову вмикає той свій пронизливий різкий тон (та ще й так голосно, що я часом не витримую і прошу трохи збавити гучність) і застосовує притаманний їй хист до маєвтики [7] Маєвтика — окреслене Сократом мистецтво витягувати приховане в людині правильне знання за допомогою майстерних навідних запитань. — втім, цього разу об’єктом виступаю уже не я, а наша відлюдькувата, мов громом прибита пані А. — намагаючись втягнути ту у пустопорожні балачки, такі, як колись. Тимчасове полегшення настає точно за розкладом, як і будь-яка інша з кодифікованих стадій цієї хвороби. Магічне зникнення симптомів — геть усіх, зокрема й пов’язаних із токсичною дією хіміотерапії — відроджує інтерес до світу поза її тілом, який, виявляється, ще існує. Тож ось вам знову гороскопи, ось мудрість, сконденсована в чіпких висловах, ось насичені численними подробицями дисертації на тему найкращого способу приготування кабачків, які саме починають у великій кількості з’являтися на базарних прилавках (так, авжеж, прокинувся й апетит, і це викликає чи не найбільшу радість), одне слово, ось вам Бабетта — та жінка, яку ми знаємо і любимо, скеля, на яку ми всі опираємося і яка сама опори не потребує.