Паоло Джордано - Чорне і сріблясте

Я слухаю Нору, яка слухає пані А., а сам періодично провалююсь у дрімоту. Суботній ранок, уже минула десята, але ми ще в ліжку; тим часом Емануеле вже товчеться у себе в кімнаті — ще більше, ніж завжди, щоб привернути нашу увагу. Відпочинок сприяє миру і спокою на душі, ми готові до вияву солідарності. Доки пані А. повідомляє Норі, що рак відступив, що у неї знову росте волосся, до того ж швидше, ніж передбачалося, хоч і рідше, ніж колись, а ще, на диво, темніше, де-не-де навіть каштанове, я запитую себе, чи відомо їй, що цей-от віднайдений рай — то стадія класична, що це полегшення тимчасове, ефемерне і трохи садистське, що це, властиво, не що інше як наближення до останньої прірви.

Якесь розуміння ситуації прохоплюється у пані А. лише наприкінці розмови, коли Нора на хвилі ентузіазму запитує, чи не сверблять у неї руки тепер, коли сили повернулися, знов опікуватися своїм городом.

— Що ні, то ні, — зненацька дає задній хід пані А., — для городу я таки заслабка.

І за кілька секунд вони прощаються; в роті залишається терпкуватий присмак недовіри.

Давній здоровий глузд, який має на озброєнні пані А., все ж спонукає її жити в цей останній період порівняно доброго самопочуття так, наче йому не буде кінця. На щастя, якраз на ці два чи два з гачечком місяці покращання припадає підготовка до дебюту Емануеле на театральній сцені. У шкільній виставі за мотивами «Чарівника з країни Оз» нашого сина обрали на дещо грубувату роль Страшила. Ця роль — одна з головних, і Нора пишається цим більше за нього, бо сам він волів би бути левом із рудою королівською гривою.

Виготовлення сценічного костюма ми довіряємо пані А. Достоту дивовижного хисту і вправності їй ще не бракує, а коли треба просилити крізь вушко голки наслинену нитку, рука у неї тверда і несхибна, без жодних ознак тремтіння. Тож півдня роботи дає солідний результат: на штанини рваного комбінезона густо понашивано латки, одну з моїх сорочок перероблено на куртку й усе, зокрема й пару чобітків, які нам довелося-таки купити, оздоблено обривками жовтої шерсті, що мають правити за солому. Переодягнувшись, Емануеле вистрибує довкола пані А., взявши руки в боки, наче збитошне бісеня, і кілька хвилин вони просто не помічають навкруги нікого й нічого. То буде останній приватний виступ нашого сина для улюбленої няні, яка просто в захваті. Я відчуваю спокусу сягнути рукою по будь-який апарат, здатний фотографувати, проте знаю, що рівновага у ці хвилини насправді дуже хистка, і не хочу її порушувати.

Сама вистава відбувається в атмосфері зовсім інакшій, ніж ця домашня прелюдія. Несподівана поява всіх членів Нориної родини створює своєрідну емоційну закупорку вже під час довгого очікування виходу на сцену. Бабця й дідусі вирядилися, ніби на бозна-яке врочисте прийняття: Норина мати — у яскраву вечірню сукню, а її колишній і теперішній чоловіки — в піджаки з «ялинковим» візерунком, кумедно подібні між собою. Тепер вони, схоже, страшенно невдоволені, бо опинилися у скромному вестибюлі початкової школи серед десятків мам і татів у джинсах та сорочках на короткий рукав. Вони чекають, що ми з Норою зараз усе влаштуємо, знайдемо крісла, які пасували б до їхнього вбрання, принесемо чогось випити або хоча б вигадаємо для них якусь розвагу.

Потім виявляється, що спортивна зала, де має відбуватися вистава, надто тісна, щоб там умістилась уся та безладна юрба родичів. Антоніо збирався вразити всіх своїм фотографічним обладнанням, вкупі зі штативом і білим світловідбивачем, і тепер, не добираючи слів, лається з якимсь чоловіком, бо той, мовляв, псує йому кадр; опонент у боргу не залишається і висловлює не надто ввічливу пропозицію щодо того, куди варто засунути і штатив, і світловідбивач. Через низький зріст пані А. бачить перед собою лише суцільну стіну зі спин і курток. Вона теж кидає на нас розчаровані погляди, проте ми й самі ледь бачимо сцену, розташовану на рівні підлоги, і зарадити нічим не можемо. Від спеки й задухи та довгого чекання на ногах їй паморочиться голова. Якась жінка підтримує її, а потім починає обмахувати аркушем паперу. Ще до кінця вистави, ба навіть до того, як на сцену виходить її названий онук, пані А. проштовхується через натовп до виходу і йде геть.

Знов опинившись біля нас, Емануеле відразу запитує:

— А де Бабетта?

— Їй стало недобре, але вона все бачила і сказала, що ти справжній молодець.

Син раптом горбиться, а на його обличчя набігає такий пригнічений вираз, що я мимоволі запитую себе: це він ще й далі за інерцією грає чи у нього справді щойно стиснулося серце?