Паоло Джордано - Чорне і сріблясте

Одного вечора ми розмовляли про пані А. та про її життя, всуціль сповнене самозреченням, бо ж вона завжди комусь або чомусь служила. Точнісінько посередині життєвого шляху, коли тіло якраз у розквіті, їй випало п’ять років досконалого щастя з чоловіком, доки у того не відмовили нирки. Роки, які тільки й залишили на ній помітний відбиток, — рік після заручин і п’ять років у шлюбі; протягом цього часу вона віддалилася від себе такої, якою була до того, позбулася всього, що не влаштовувало, й накопичила достатньо спогадів, щоб перетривати, доки Ренато день за днем згасав просто на очах, повільно і невідворотно, щоб витримати тисячі сеансів діалізу, які змінили і його кров, і характер, і любов до неї. П’ять років, яких їй вистачило, щоб прожити наступних сорок.

— Ти би так міг? — запитала мене Нора. — Зумів би це витримати? Мав би силу залишатися зі мною до кінця, якби я захворіла?

— Якщо мені не зраджує пам’ять, ми обидвоє в цьому присяглися.

— А якби хвороба тягнулася так само довго, як у Ренато? Ти був би весь цей час біля мене, втрачаючи кращі роки свого життя?

— Так, був би.

Я знав, що їй таке ж запитання краще не ставити, бо люди, у яких лімфа тече швидко, — неспинні, наче гірський потік, але в закоханих трапляються часом розмови, коли, переступивши певну межу, ти вже не можеш зупинитися й неминуче опиняєшся врешті у самісінькому їхньому темному осередді.

— А ти?

Правою рукою Нора потягнулася до неслухняного кучерика у себе за вухом — коли вона збирає волосся, це пасемце ховається, але я й так знаю, де воно, і завжди пробую його намацати — і почала смикати за нього.

— Не знаю... думаю, що так, — мовила вона, але секундне вагання говорило само за себе.

Решту того вечора ми трималися віддалік одне від одного.

У літаку, що на саме Різдво прямує до помірних близькосхідних широт, кілька годин по півночі, поруч із поснулими сином та дружиною і без особливих загроз, які чигали б на нас після прильоту, я почуваюся так, наче переживаю кульмінаційний момент нашого буття, перебуваю на самій його вершині. Довго це, звісно, не триватиме; цікаво, скільки може тягнутися такий стан і як максимально ним насолодитися? Певна річ, не вливаючи в себе ще більше вина, якого мені, втім, уже й не хочеться. Поза тим, ми з Норою вічно такі заклопотані, такі неуважні, такі втомлені. Ми живемо у постійному очікуванні, сподіваємося, що от-от щось визволить нас від клопотів поточного моменту, і забуваємо, що тоді відразу ж зіткнемося з клопотами новими. Якщо зараз і справді кращі роки нашого життя, то я не надто вдоволений тим, як ми їх використовуємо. Хотілося б розбудити Нору й усе це їй розповісти, та я знаю, що вона не сприйме моїх слів серйозно: повернеться у кріслі і, згорнувшись іще тугішим клубочком, зіпреться головою до темного ілюмінатора, щоб знову задрімати.

Серед статей, наклеєних зсередини у креденсі пані А., було кілька, які викликали у мене особливе зацікавлення. У першій мовилося про одного американця на ім’я Террі Фейл: він помер від радіації, дозу якої отримав за тридцять років до того у Нагасакі, де висадився відразу після вибуху бомби; друга інформувала про те, що в 70-х роках у Великій Британії п’ятдесят тисяч людей помирало щороку через патології дихальних органів і серцево-судинної системи, відтак з’явилася гіпотеза, що ці смерті пов’язані з уживанням нікотину; у третій ішлося про один шкідливий препарат, який понад п’ять років продавали в італійських аптеках. Іонізуюче випромінювання, ракові пухлини легень, ліки: виглядало все це так, наче тінь смерті, яка на той час уже почасти затьмарила поле зору Ренато, насувалася також на пані А., і йому звідкілясь було про це відомо. Я дивився на ті педантично збережені газетні вирізки, й у мене зароджувалася підозра, що він знав, який кінець судився його дружині, і боявся цього кінця ще більше, ніж свого, що в тих на позір не пов’язаних між собою хроніках він шукав якийсь лік, якийсь спосіб її порятувати.

І все ж через тридцять років пані А. підставляє ліву руку під голку, де спостерігається достоту тривожна концентрація нестабільних ізотопів фтору. Кровоносні судини на її руках завжди були тонкі й невиразні, тому спроби взяти з них кров чи зробити ін’єкцію незмінно перетворювалися на справжні тортури, та сьогодні настрій у неї оптимістичний, і потуги недосвідченої медсестри не надто її турбують. Зважаючи на самопочуття протягом ось уже кількох тижнів — пані А. знов енергійна і бойова, шкіра лисніє і навіть з’явилися натяки на апетит, що дало змогу хутенько відвоювати у втраченої ваги два кілограми, — вона просто не могла не переконати себе, що одужала або щонайменше твердо ступила на шлях швидкого покращання. Позитронно-емісійна томографія це, безперечно, підтвердить. Їй не спадає на думку, що ліпше вона почувається лише завдяки велетенським дозам кортизону, який приймає вже місяцями; сумніви не з’являються навіть тоді, коли наприкінці сканування її очі на мить перетинаються зі збентеженим поглядом оператора, який ізсередини своєї захищеної свинцевими стінками кабіни бачить на моніторі її просвічене, майже прозоре тіло — примару жінки, яка палає вже в кількох місцях поза легенями: уражено також перший поперековий хребець, клубову кишку і шийку правого стегна. Ракові клітини емітували пакети електронів, які у процесі анігіляції перетворилися разом зі своїми негативними близнюками на світло — певну ознаку того, що рак уже проник у кровоносну систему й перебуває на шляху до повного оволодіння організмом. Проте пані А. цього ще не знає і поки що відчуває полегшення, серед причин якого є й одна, не пов’язана з фізичним самопочуттям, і їй через це навіть трохи соромно. За тиждень перед тим помер художник: помер легкою смертю, уві сні. Ще ввечері всмак їв і пив, а зранку взяв — і не прокинувся. Попри неминуче скорочення переліку осіб, з якими вона ділила минуле, це ще й означає, що райська пташка прилітала тоді не до неї; виходить, вони обоє помилялися. Гарна новина, і нічого вдавати, наче страх як побиваєшся; поза тим, художникові й поготів нема на що скаржитися. «Як для карлика, то він і так протягнув набагато довше, ніж можна було сподіватися, — коротко підсумовує пані А. — І з усією своєю славою та всіма тими дівчатами життям він таки натішився. Ще й як натішився!»