Паоло Джордано - Чорне і сріблясте

Той стіл ми поставили на кухні. Емануеле впізнав його й обійшов навколо, ніби запитуючи себе, через який часопросторовий тунель він перенісся сюди з дому пані А. — з минулого. У перший вечір їсти за ним було трохи дивно: ніхто з нас не звик до холодного мармуру Глянцевої поверхні, якої ми тепер торкалися руками. Штучне освітлення віддзеркалювалося у лискучій стільниці, і світло било нам просто в очі; на кухні раптом стало ясніше.

— Треба буде поміняти лампочки на слабші, — сказав я.

— Ага, — неуважно відгукнулася Нора, а потім додала: — У тебе часом немає враження, наче ми вечеряємо разом із нею?

Для креденса місця не вистачило, надто довгим і громіздким виявився він для нашої міської кухні. Ми прилаштували його у підвалі чекати призначення на нове місце — дуже, щоправда, малоймовірного. Якось уранці я зійшов туди його почистити й обробити засобом від шашеля, бо ще раніше помітив у кутках купки дрібнесенького деревного пилу. Відчинивши верхні дверцята, я побачив, що зсередини стіни обклеєні вирізками з різних газетних статтей; на кожній зверху кульковою ручкою було написано рік: 1975 або 1976. У ті роки Ренато ще жив, але мав уже серйозні проблеми зі здоров’ям. Наскільки я знав, креденс потрапив до пані А. від однієї з чоловікових тіток; можливо, то був весільний подарунок.

Я пробіг очима заголовки на вирізках, намагаючись визначити ймовірний критерій добору:

«Брудні махінації: заарештовано офіцера поліції».

«Пентагон і ЦРУ спричинили посуху на Кубі?».

«“Ай-Ті-Ті” [5] «Ай-Ті-Ті» (англ. ITT ) — американська корпорація, заснована у 1920 р.; у 1960-1970-х рр. — один із найбільших конгломератів США, який об’єднував сотні різних компаній. підтвердила, що фінансувала заколот проти Альенде».

«Муніципальне житло обігріватимуть за допомогою сонячної енергії».

«Платня у мільярд для президента косметичної компанії “Сан-Джоріо”: смердюче звалище».

«Їй — 50 років, йому — 60: “То був справжній удар блискавки”».

На позір ті статті — всього їх там було близько сорока — не мали нічого спільного. Єдина очевидна для мене річ полягала у тому, що підібрала їх не пані А. (сумніваюся, щоб вона могла, не замислюючись, показати на карті Кубу і пов’язати слово «пентагон» не лише з геометричною фігурою п’ятикутної форми). А проте, ковзаючи поглядом від вирізки до вирізки, я збагнув, що насправді ті статті можна об’єднати за кількома основними темами, і тих тем не так уже й багато. Я порахував їх, групуючи за тематикою. У підсумку, на диво, в більшості матеріалів ішлося про ЦРУ, ФБР і складні стосунки між Сполученими Штатами та Фіделем Кастро. Пані А. ніколи, навіть під час останніх наших розмов, ані словом не прохопилася про те, що Ренато виявляв якесь особливе зацікавлення політичними інтригами. Натомість із внутрішніх стінок креденса на мене ніби дивився чоловік, захоплений теорією змови: наклеюючи одну біля одної ті вирізки, він буцім намагався укласти собі в голові всеосяжну картину, що допомогла б розкрити аферу, в яку втягнуло його суспільство. Зрештою, могло бути ще інакше: можливо, Ренато співпрацював із спецслужбами, адже пані А. ніколи не проминала нагоди описати його як абсолютно непередбачуваного чоловіка, що живе багатьма життями і саме тому такий цікавий; втім, навряд чи агент спецслужб обклеював би зсередини кухонні меблі статейками про ЦРУ.

У вічі впадав обведений фломастером список із десяти найпотужніших компаній світу станом на 1973 рік. На п’ятому місці там був «Крайслер». Де було знати Ренато, яка лиха доля спіткає «Крайслер» згодом, коли компанія мало не візьметься попелом і перейде під оруду його співвітчизника... легше було, мабуть, уявити, що сонце встає на заході.

Якби наші з Норою меблі продали колись з аукціону або викопали з-під попелу після виверження вулкана, то не виявили б на них жодних знаків, які могли б щось про нас розповісти, хіба що кілька схожих на наскельні малюнки закарлючок з того періоду, коли Емануеле за кожної слушної нагоди чигав на закутки нашого дому з фломастером у руці. Фотографій археологи майбутнього не знайдуть, бо їх небагато, та й ті — на жорсткому диску комп’ютера, який на той час уже давно вийде з ладу. А ще нас із Норою уже давно опанувала якась химерна манія іконоборства: ми нічого не зберігаємо, не обмінюємося листами й записками (за винятком списків, з якими ходимо по крамницях), не привозимо з мандрівок сувенірів, бо вони тепер здебільшого однакові, в яку частину світу не поткнися, і не відзначаються оригінальністю; а відколи у нашому помешканні побували злодії, ми не тримаємо там ні золота, ні коштовностей — просто їх не маємо. Тож засвідчити наше життя може лише добра пам’ять — наша і кремнієвої материнської плати. Ні, Норо, ми двоє про майбутнє теж не пам’ятаємо. У нас навіть весільного альбому немає, уявляєш? А колись же той день опиниться від нас так далеко в минулому, що нам захочеться пережити його ще раз бодай у фотографіях.