Паоло Джордано - Чорне і сріблясте

З її холодильника зникає спершу пармезан, а слідом — взагалі всі сири і біле та червоне м’ясо. Щодо м’яса, пояснює пані А., то тут завинила не нудота; річ у тім, що вона вже майже не вловлює ні смаку, ні запаху, а жувати шматок м’яса, не відчуваючи смаку, — це наче мати в роті щось мертве і весь час пам’ятати, що воно таки мертве: як наслідок, ковтнути його потім просто неможливо.

— Вчора мені закортіло яєчні з горошком, то я собі приготувала і з задоволенням поїла. А потому напад кашлю — і вечеря вже в тазику. Все, більше ніяких яєць і ніякого горошку.

Тож пані А., яка ніколи не цуралася найсміливіших страв традиційної кухні — смажених жаб’ячих лапок, варених слимаків, голубів, мозку і потрухів, вже не спроможна спожити навіть безневинну яєчню з горошком.

— Вода також, можеш собі уявити? Звичайна вода теж діє мені на шлунок.

І від грудня впродовж цілого року життя, який їй ще залишається, вона питиме тільки газовані напої — кока-колу, фанту і кіното [4] Кіното (іт. chinotto) — популярний в Італії газований напій, який виготовляють з соку апельсина кіното, що має гіркуватий присмак. а харчуватиметься переважно солодощами, ніби дівчинка, яка зовсім відбилася від рук, але виправити це вже годі.

Я вирішую навідатися до неї. Про її безглузду дієту я поінформований, тож купую коробку дрібного печива з шоколадною начинкою (те печиво так припало їй тоді до смаку, що надалі я прихоплюватиму таку саму коробку щоразу, коли бачитимуся з нею, аж до самого кінця, коли вона відмовиться і від нього). Одного сонячного недільного ранку я вирушаю до Рубіани у супроводі Емануеле; щоб потішити свою няню-дезертирку, він приготував насичений яскравезними, мало не психоделічними кольорами малюнок, де якісь крилаті німфи з рожевим, бузковим і синім волоссям ширяють у небі поміж страхітливими монстрами.

— Хто це? — питаю я у нього.

— Крихітні феї.

— А це?

— Покемони.

— Ага...

На жаль, далі Емануеле вирішує, що малюнок треба запакувати, і згортає його в кульку, а тоді обмотує скотчем. Як наслідок, пані А. отримує щось схоже на грудку з зіжмаканого і липкого паперу, яку розгублено відкладає вбік. У неї немає більше часу відстежувати дещо недоладний творчий задум Емануеле; тепер вона мусить дбати вже про своє тіло, ковтати всі ті ліки, а потім оцінювати наслідки їхньої дії — переважно побічні, а не корисні. Я певний на всі сто: щойно ми вийдемо за двері, той малюнок полетить до кошика для сміття.

Емануеле зовсім не розуміє, що відбувається, йому не збагнути, що хвороба хоч-не-хоч примушує до егоцентризму, і не втямки, що сьогодні пані А. — то вже не та жінка, яка колись займалася ним, лише ним і ніким іншим, супроводжувала його всіма звивистими шляхами, які йому підказувала фантазія, і леліяла, наче якогось принца. Відчувши несподівану прохолоду у ставленні до себе, Емануеле стає нервовим і зухвалим, я зауважую це насамперед по тому, як змінюється у нього голос; він поводиться так щоразу, коли хоче знов опинитись у центрі уваги. Пані А., навпаки, не має ні сили, ні бажання розуміти, що діється в голові у дитини. Тож я опиняюся між двома пекучими вогнями, між очікуванням і обуренням: з одного боку — хвора літня жінка, з іншого — учень початкової школи, й обидвоє прагнуть, щоб усі очі були звернені на них, бо бояться інакше просто щезнути.

Я відсилаю Емануеле бавитися на подвір’я, хоч погода того дня надто холодна. Спочатку він протестує, але врешті-таки погоджується і йде, з дверей іще раз обпікаючи мене сердитим поглядом.

Є у помешканні пані А. одна кімната, де радіатори системи опалення вже давно вимкнено; та кімната не подібна ні на вітальню, ні на кабінет, то скоріше такий собі релікварій. Взимку температура там трималася принаймні на десять градусів нижча, ніж у решті помешкання, і, переступивши поріг, можна було подумати, наче потрапив у якісь катакомби. Віконні шибки затуляли вітражі з зображенням жіночих облич у профіль — імені художника-вітражиста я не пам’ятаю, але пані А. завжди відгукувалася про нього з неабиякою пошаною, тому світло, яке проникало досередини, було якесь тьмяне, могильне. Все у тій кімнаті говорило про Ренато.

У ніші в стіні було влаштовано полиці, і на кожній із них розташовувалася якась колекція. Мішанина епох і стилів спонукала до припущення, що за всім цим стояла людина або винятково непослідовна, або позбавлена будь-яких упереджень: там можна було побачити, наприклад, з десяток статуй доколумбового періоду, кілька прес-пап’є вигадливих форм (такі мені ніде більше не траплялися), фарбовані керамічні скульптури сумнівної естетичної цінності і добірний столовий посуд зі срібла й латуні. Посеред кімнати на низенькому столі з подвійним, устеленим зеленою тканиною дном лежали на однаковій відстані один від одного зо два десятки кишенькових годинників; їхні стрілки були виставлені рівно на дванадцяту. Неоднорідність цієї колекції свідчила про прагнення торговця антикваріатом — а саме таким торговцем і був, по суті, Ренато — перетворитися на мистецтвознавця; до своєї мети він наблизився, проте так ніколи й не осягнув її по-справжньому. Важко сказати, усвідомлювала це пані А. чи ні, але вона нізащо на світі не дозволила б собі кинути тінь на кебету свого чоловіка. З-поміж усього, що їй довелося перепробувати протягом життя, саме можливість допомагати йому у торгівлі всіма тими речами була найнесподіванішою і найприємнішою; спогади про ті часи ще й досі сповнювали її гордощами.