Станіслав Стеценко - Війни художників

На початок липня 1940 року перспектива вторгнення на Британські острови стала ще більш невизначеною, англійці відбивали атаки Люфтваффе, не збиралися здаватися, і це підштовхнуло Гітлера заявити своєму найближчому оточенню: «Надія Англії — Росія й Америка, — заявив він. — Якщо умруть надії на Росію, Америка також відпаде від Англії, тому що розгром Росії буде мати, як наслідок, неймовірне посилення Японії в Східній Азії».

Після інформації, переданої Гущенком, іншої достовірної інформації про підготовку нападу Німеччини на СРСР дуже довго не надходило. Гітлер тримав усе в цілковитій таємниці. Директиву про «Червону бороду» роздрукували у дев’яти примірниках. Три відправили керівникам родів військ, а решта шість так і залишилися в особистому сейфі Гітлера до кінця війни.

Сталін ігнорував повідомлення Гущенка і подібні, протиставляючи їм докази того, що Німеччина не нападе на СРСР, яких теж було багато, про що дбали дезінформатори Гейдріха й Канаріса.

— Цікаво, князю, а як склалася доля вашої мами — фрау Лілії? — запитав я.

— Мама вийшла заміж за фон Клейста наприкінці 1940-го. Я народився у 1941 році. Мама померла тільки у 1990-му. Батько лише на півтора місяці пережив її. Мама мені говорила про цей малюнок. Він зник із нашого будинку в Берліні в 1945-му. Я довго шукав його. Був готовий заплатити за нього будь-яку суму, і у мене немає сумніву в його автентичності.

Руки Клейста обережно розгладили аркуш з намальованою олівцем жінкою в накидці. Очі його випромінювали щастя й цілковите задоволення своїм придбанням.

2008—2014 pp.

Читання книги Станіслава Стеценка «Війни художників» нагадало одну історію, що сталася безпосередньо зі мною. У 1982 році я завершив навчання на мистецтвознавчому факультеті Київського художнього інституту, де успішно захистив дипломну роботу «Творчість Миколи Петровича Глущенка». Вивчаючи біографію знаменитого українського художника, зустрічаючись із його родичами та знайомими, я дізнався, що його ім’я і життя оповиті безліччю різноманітних легенд. Казали, що Глущенко був не тільки чудовим живописцем, але й гарним спортсменом, тонким дипломатом, улюбленцем жінок, вельми харизматичною особистістю. Далі йшли вже й зовсім фантастичні відомості: Глущенко, мовляв, знаменитий розвідник, який був особисто знайомий з Гітлером, передав на Батьківщину багато секретної військової інформації і взагалі він генерал і Герой Радянського Союзу, але це — закрита інформація. Якщо чесно, я не знав, чому вірити, а чому — ні. Найбільш легкий спосіб перевірити ці легенди — запитати вдову і найближчих родичів. Тут, щоправда, теж не все було так просто. Про любовні романи вдову не спитаєш, а щодо знайомства з Гітлером і розвідувальної діяльності Марія Давидівна була абсолютно непохитна: «Ні, брехня, дурниця», — рішуче відповіла вона, правда, з посмішкою Джоконди на вустах. Написавши диплом, я так і не зміг прояснити багато з таємниць художника. Поступово, з роками, завдяки новим знайомствам, деякі загадки були розгадані, хоча не всі, далеко не всі…

Великою удачею, в сенсі знайомства зі справжньою біографією художника, стали події кінця 1990 — початку 1991 років, про які я, власне, і хотів розповісти. Я давно мав намір потрапити в архів республіканського Комітету держбезпеки, щоб ознайомитися з особистою справою Глущенка, але жодної нагоди не було. І ось одного разу, в 1990-му, мене познайомили з генералом Голушком, який очолював у цей час КДБ України. Микола Михайлович Голушко запам’ятався мені високим чоловіком міцної статури за п’ятдесят, карооким, з жорстким виразом очей — справжній генерал. Його образ пом’якшували рогові окуляри і велике чоло, що додавали йому рис інтелігента. Власне таким, як я дізнався пізніше, його і сприймали працівники, наскільки цей образ узагалі міг узгоджуватися з названої посадою. Я одразу ж звернувся до нього із запитанням, чи є особиста справа знаменитого художника в архіві Комітету і чи можна з нею ознайомитися. Генерал відповів мені, що Глущенко справді був розвідником, його справа в архіві таки існує, і він спробує мені допомогти. Правда, сказав Голушко, це питання складне. У справі Миколи Петровича є «живі сторінки», як висловився генерал, і дати мені її в руки, як людині цивільній, абсолютно неможливо. Однак Голушко тут же запропонував вихід із ситуації. «Мені самому давно хотілося ближче познайомитися з біографією Глущенка, — сказав Микола Михайлович. — Тому пропоную такий варіант: справа перебуватиме в моїх руках, ті сторінки, які я вважатиму важливими, я буду зачитувати вам вголос. Я дозволяю вам не тільки конспектувати сказане, але й записувати на портативний магнітофон». Чи потрібно казати, що я був щасливий через такий поворот подій, наскільки може бути щасливий дослідник, який отримує доступ до найважливіших матеріалів свого пошуку. Спосіб вивчення документів був, без сумніву, не ідеальний, але хоча б у такому вигляді я міг ознайомитися з цілком засекреченою до цього моменту інформацією.