Станіслав Стеценко - Війни художників

— Чудово, — раптом почув він голос позаду. Але то був голос не Митрофанича. Повернув голову — ні, це був не тренер. За спиною стояла людина років п’ятдесяти у формі майора НКВС. А поряд із ним — чоловік у цивільному, який із цікавістю розглядав його.

— Чудово, товаришу капітан.

— Я лейтенант, — заперечив Гросман, підводячись з вогневого рубежу і виструнчившись. — Здравія бажаю, товаришу майор!

— Вільно! — махнув рукою той. — Ні, товаришу капітан, ви помиляєтеся. Особистим наказом наркома Лаврентія Павловича Берії вам щойно повернуто звання. Вашого родича посмертно виправдано, він виявився засудженим несправедливо, а значить, на політичну короткозорість ви не страждаєте.

Від здивування у Павла ледь не відібрало мову. Сам Лаврентій Берія наказав повернути йому звання — щось неймовірне! Він ковтнув слину. Від несподіванки навіть не здивувався, що майор так чудово обізнаний з деталями його біографії.

— Дякую, — упоравшись зі ступором, нарешті пробурмотів він.

— Не за статутом, товаришу капітан, — холодно хитнув головою майор. — Відповідайте, як слід!

— Вибачте, товаришу майор, служу Радянському Союзу! — гаркнув Павло.

— Ось це — інша справа, — сказав майор цивільному. — Сьогодні він із «динамівців» найкращий. А крім того, вільно говорить німецькою. Гарного стрільця ми могли б знайти і серед снайперів, але там майже у всіх німецька зі словником.

— Sie sprechen fließend Deutsch? (Ви вільно говорите німецькою?) — чоловік у цивільному раптом звернувся до нього німецькою.

— Ich denke, dass der freie (Вважаю, що вільно), — відповів Павло.

— У вас непогана німецька. Де вивчали? — з нотками задоволення у голосі запитав цивільний.

Павло Гросман розумів, що це запитання так, для проформи — вони, звісно, вже чудово вивчили його особисту справу. Але відповів:

— Батько і мама навчили. І потім у школі…

— Ми знаємо, як учать у школі. Хочу запитати, чи готові ви, товаришу капітан, до виконання важливого завдання партії й уряду? — запитав майор. — Якщо готові, то я залишу вас із товаришем… — він затнувся, але не назвав ім’я цивільного. — Якщо ні, то… — майор запитально позирнув на цивільного. Здавалося, з язика у нього от-от зірветься: «То переглянемо вашу біографію уважніше, може, ви і справді політично короткозорий».

Але цивільний заперечливо хитнув головою:

— Якщо ні, тоді — нічого, просто будемо вважати, що цієї розмови не було, — він повернувся до Павла. — Товаришу Гросман, для виконання спецоперації НКВС потрібна людина, яка стріляє так, як ви, і володіє німецькою, як рідною. Тобто знову ж таки — як ви. Знаю, що свого часу ви писали рапорт на відправку до Іспанії.

— Так, — Павло Гросман кивнув, ще раз упевнившись, що ці люди знають про нього все.

— Чи готові ви поїхати для виконання особливо важливого завдання за кордон?

— В Іспанію? — мимоволі вирвалося у нього.

— Ні, товаришу капітан, помилочка, Іспанію ми вже програли, — зауважив цивільний, хитнувши головою. — Це буде інша країна.

З його поведінки випливало, що за статусом він вищий за майора НКВС. То хто ж він? Чи готовий він, Павло Гросман, виконати завдання партії й уряду? У школі, потім в училищі НКВС його навчали на подібне запитання відразу відповідати: «Так точно». Так, він готовий, якщо треба, віддати життя за товариша Сталіна і справу Комуністичної партії. А ще він готовий на що завгодно, аби назавжди змити це осоружне клеймо політично короткозорого!

— Якщо вам потрібен час на роздуми… — продовжив цивільний.

— Нікак нєт! Час на роздуми мені не потрібен. Я згоден!

— Добре, залиште нас самих, — попрохав цивільний майора, і той, козирнувши, хутко зник.

— Я працівник Іноземного відділу НКВС, — сказав цивільний. — Моє прізвище — Коротков. Я дію за особистим дорученням товариша Берії і за наказом товариша Сталіна. Завтра ввечері ми повинні виїхати в Берлін. Там ви зробите один влучний постріл. Лише один. Відстань буде близько ста метрів. Ціль — людина. Можете ви гарантувати успіх?

— Я можу гарантувати успіх і на відстані 500 метрів, товаришу Коротков, — гаряче запевнив Павло Гросман.

— Ні, відстань буде саме сто метрів. Ви погоджуєтеся?

— Так точно.

24 червня 1940 року, 11 год. 22 хв.

Берлін

Штурмфюрер Кемпке оглядав сусідні будівлі у бінокль кожні півгодини. За наказом керівництва він прикривав фасадну частину готелю, де жив радянський художник Гущенко. Загалом на охорону художника було кинуто чотири особи. Штурмфюрер Кемпке знаходився у кімнаті поверхом вище номера, де той проживав. Шарфюрер Леман під виглядом коридорного чергував у коридорі готелю і ще двоє сиділи в машині внизу. Навіщо і від кого вони мали охороняти цього чоловіка, для них було таємницею за сімома замками.