Станіслав Стеценко - Війни художників

Судоплатов переступив поріг кабінету Берії й виструнчився:

— Здравія бажаю, товаришу нарком!

— Сідай, — кивнув Берія на крісло під стіною, сам сів поряд.

— Хто такі Шахрай і Кустар. І за що їх ліквідував Коротков?

— Шахрай — це Агабеков, наш колишній резидент у Стамбулі. Утік до Франції. Симпатизував Троцькому. Він закохався у доньку британського розвідника, зрадив нас, з її допомогою втік і оселився в Парижі. За наказом товариша Сталіна його ліквідували.

— Любовна історія! — зле сказав Берія. — Резидент проміняв Батьківщину на бабу! Давно пора тут навести порядок! Яким чином Коротков його ліквідував?

— Після того як… — Судоплатов затнувся… — та баба його кинула, Агабеков сидів без грошей. Почав займатися переправою коштовностей через гірські перевали з Кавказу в Турцію, а далі в Європу. Ми підставили йому замовника — грека, який просив переправити цінності багатої вірменської родини з Єревана. Той грек працював на нас. Коли Агабеков прийшов до нього на квартиру, щоб подивитися на вантаж, Коротков і ще один турок, теж наша людина, закололи його ножами.

— Коротков брав участь в убивстві?

— Згідно з рапортом турка, коли Агабеков увійшов у квартиру, саме Коротков накинув йому на шию зашморг. Потім Коротков брав участь у розчленуванні тіла Агабекова й пакуванні його в чемодан.

— Що вони зробили з тілом?

— Упакували у великий чемодан і вкинули в річку. А рідним підкинули підробленого листа, що він поїхав у Піренеї. Його довго шукали в горах. Звісно, безуспішно.

— Добре. А другий, якого вони вбили? Цей, як його…

— Кустар, — підказав Судоплатов. — Рудольф Клемент — представник Троцького в Європі, керівник так званого 4-го Інтернаціоналу. Знову ж таки, справа була в Парижі. Ми підсунули йому свого агента-естонця, якого Клемент взяв помічником. В обумовлений нами день естонець запросив його до себе додому на чашку чаю. Там естонець і Коротков, як і в попередньому випадку, закололи Клемента ножами. Тіло упакували в чемодан і кинули в Сену. Цього разу поліція знайшла його. Течія вимила чемодан і винесла до берега. Але Коротков і естонець уже втекли в СРСР.

— Де вони тепер?

— Усі працюють у Москві на Контору. Ми знайшли їм роботу.

— Добре, — Берія замислено пройшов кабінетом. — Яка твоя думка, ми можемо довіряти цьому Короткову?

— Я готовий поручитися за нього, — встав і виструнчився Судоплатов. — Він відданий партії і Батьківщині. Я бачив його у справі. У нього стальні нерви. Він володіє чотирма мовами і може хоч зараз виїхати у будь-яку країну Європи для виконання завдання партії. Тим більше йому немає резону зраджувати. Майже у кожній європейській країні його чекає шибениця.

Берія надовго замислився, втупившись у підлогу. Нарешті підвів голову і сказав:

— Добре. Знайдіть мені цього Короткова.

20 червня 1940 року, 10 год. 15 хв.

Москва

Такий цікавий вид спорту, як змагання військових патрулів, за кордоном називали ще дивним іноземним словом «біатлон». Колишній капітан, а нині розжалуваний лейтенант НКВС Павло Гросман, виходець із сім’ї прибалтійських німців, ще у 37-му році виконав норматив майстра спорту і ледь не потрапив до збірної військових патрулів Москви. Ось тільки анкету йому зіпсував рідний батьків брат — Генріх Гросман, який виявився шкідником і ворогом народу. Родич поїхав на Колиму валити ліс і таким чином спокутувати провину, а Павла до збірної не взяли і понизили до лейтенанта — за політичну короткозорість. Треба було вчасно розпізнати ворога народу в сім’ї й повідомити куди слід.

Правда, в 39-му, коли з Німеччиною підписали пакт про ненапад, батькового брата, як і інших радянських німців із сумнівними вироками, реабілітували і ледь живого, безнадійно хворого, повернули до Москви. Дядько згодом помер, а Павла знову запросили до загону кандидатів у збірну.

Навесні кандидати у збірну військових патрулів продовжують тренування. Тільки замість лижних гонок у них — біг.

Сьогодні — традиційні 6 кілометрів у лісопарковій зоні, де й розташована база «Динамо». А після пробіжки — стрільба. Справа і зліва гриміли постріли, і кулі рвали чорні силуети на мішенях. Сьогодні Павло стріляв чудово. Рука тримала рушницю, як залізобетонна підпірка. Не дивно: шість кілометрів для нього, 24-річного тренованого спортсмена, не навантаження. Інша річ — 14 або 20 кілометрів. Тут руки могли трохи тремтіти. Але сьогодні було лише шість, і тому кулі одна за одною лягали в десятку. Отже, він, Павло Гросман, — очевидний фаворит серед кандидатів у збірну. Від цієї думки приємно защеміло в грудях. Сьогодні один з найстаріших «динамівських» тренерів Григорій Митрофанович Хомич, або просто Митрофанич, — обов’язково його похвалить. Так і сталось: