Станіслав Стеценко - Війни художників

— Продовжуйте пошуки — кінець зв’язку, — сказала слухавка.

— «Не треба було губити», — пробурчав Краузе, кладучи слухавку. — Якби ще я міг ганяти машиною по метро, то, можливо, ми його й не загубили б. Завжди знав, що Шольц — цілковитий кретин із яким ніколи ні про що не можна домовитися. Канцелярський пацюк!

Автомобіль, за кермом якого був Краузе, а поряд сидів Браун, повернув на Фрідріхштрасе. Браун опустив скло, висунувся і плюнув на бруківку. Сказав Брауну:

— Після ерзац-кави, здається, почали продавати ерзац-шнапс. Учора на дні народження у Діца ковтнув якоїсь гидоти… Я впевнений, що це катання містом — даремна трата часу. Хоч у пошуках і бере участь три автівки і, як мінімум, десять агентів, але шукати певну людину в Берліні — це все одно, що голку в копиці сіна.

— Упевнений, що він десь із цією своєю шльондрою. Тією грудастою, яку зазвичай тягає із собою скрізь. Прохолоджується у якомусь готелі. А ми тут душимося у скажену спеку, — голос Краузе звучав невдоволено. Він щоп’ять хвилин діставав хустинку і витирав нею піт, що заливав чоло.

Без надії на успіх вони повільно їхали вулицею, зазираючи в кожне кафе, у відчинені вікна будинків. Зважаючи на денну пору, коли більшість берлінців була на роботі, пішоходів було дуже мало. Вони об’їжджали автомобілі таксистів, що безнадійно чекали пасажирів, які будуть їхати у «державних справах». Час од часу їхні погляди зустрічалися зі здивованим поглядом якоїсь старенької чи старого за заґратованими вікнами першого поверху.

Краузе так проїхав чотири квартали. Повернув у провулок і виїхав на паралельну вулицю. Художника ніде не було.

— Давай я поведу, — запропонував Браун, — а ти відпочинь.

— Ти добра душа, — Краузе зупинився, черкнувши колесом бордюр. Прибрав руки з керма. Ляснув себе по лобі. Вилаявся. Вийшов і прискіпливо оглянув подряпану накладку на колесі.

Пересів на місце справа від водія. Дістав уже не першої свіжості хустинку і витер нею обличчя й спітнілу лисину. І вже коли Браун завів двигуна, майже вигукнув:

— Стій!

У кафе «Weisse Rose», біля якого випадково зупинився, він побачив художника. Більше того — не з якоюсь дівкою, а з поважним, досить добре одягненим паном. Їхні силуети майже ховалися за вазонами з квітами, що стояли на підвіконні. Він притиснувся до стіни. Де, де він бачив того поважного типа? Де? Спогад блискавкою промайнув у мозку. То професор з Українського інституту, який проходив відпрацювання у справі збитого автівкою росіянина! Вони тоді проаналізували всіх, хто мав відношення до секретних матеріалів, що їх знайшли у того дипломата. Причетного не знайшли. Але Кузеля потрапив під підозру. Отже, росіяни хочуть усе-таки отримати ті матеріали! А ось і джерело їх витоку! Чоловіки підвелися, тиснучи руки. Швидко!

Краузе кинувся до рації, не звертаючи увагу на свого ошелешеного партнера, схопив слухавку і загорлав:

— Перший, Перший! Я — Двадцять перший! Алло, алло, оберштурмбанфюрере? Ви мене чуєте?

— Що? — відповів йому лінивий голос.

— Він тут, тут! Із професором Українського інституту, який проходив у нас у справі людини, яку збив автомобіль! Повторюю, людини, яку збив автомобіль! Ви мене зрозуміли? Зрозуміли, про кого йде мова? Вони у кафе «Weisse Rose», що на розі Фрідріхштрасе! Здається, вже прощаються. У них у руках однакові газети. Думаю, професор щось йому передав. Що накажете робити?

— Так, я зрозумів. Слідкуйте за ними!

— Ми можемо повести лише одного.

— Scheisse! Ну, беріть росіянина! Можливо, професор йому щось передав. Не триматися близько, важливо не налякати його. І не загубіть знову.

— Ясно, шеф!

— Рибка потрапила на гачок, — задоволено сказав Браун Краузе. Це була удача, удача, яка випадає раз на кілька років! Така удача — еквівалент подяці від рейсхсфюрера, а може, і черговому званню!

— Рибка може запросто зірватися, ти виходь і йди слідом на випадок, якщо він пірне у підворіття або в якісь двері, — сказав Краузе. — Це хитра штучка.

Браун вийшов і повільно рушив за художником. Краузе перебрався за кермо й оцінив, як Браун ліниво, розглядаючи вітрину, припалив цигарку. Типовий гульвіса! Ніколи не запідозриш у такому агента гестапо. І коли художник вийшов з кафе, Браун повільно пішов слідом.

«Чудово працює хлопець, — подумав Краузе, — рибка таки на гачку! Гарна робота».

Не факт, що Браун був найкращим в їхньому підрозділі, але достатньо досвідченим, щоб не випустити цього росіянина. Тим більше, якщо росіянин упевнений, що вранці відірвався від «хвоста», і не здогадується, що за ним можуть знову стежити.