Станіслав Стеценко - Війни художників

— Що відомо про його стосунки з жінками? — Гущенко нахилився до професора, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Широкому загалу нічого невідомо, — стенув плечима професор. — Що відомо про жінок святого Матвія? Майже нічого. От фюрер у цій країні також святий.

— Як щодо його ставлення до науки, мистецтва?

— Гітлер походить з дуже бідної сім’ї, він не має системної освіти, колись був художником-невдахою. Гадаю, що фюрер не любить людей більш культурних за себе, людей, які розуміються на науці, літературі, він чудово себе почуває якраз з людьми дуже простими — робітниками, бюргерами, торгівцями. Він говорить їхньою мовою.

— Як ви оцінюєте його інтелект?

— Він чудовий оратор, я б сказав, фантастичний оратор, оратор від бога, він гіпнотизує своїм голосом, своїми жестами. Аудиторія дивиться на нього з відкритими ротами. Хоча, в принципі, його промови досить одноманітні, він розповідає історію свого життя: «У 19 році я вирішив стати політиком». Далі малює грандіозні плани для німецької нації й закінчує, як правило, фразою: «Я ніколи не здамся!» Він у це вірив завжди. Він у це вірить і тепер.

Усе, про що я говорю, відомо мені здебільшого з чуток, або є моїми власними висновками, — Кузеля розвів руками. — Тож про повну вірогідність, самі розумієте, не йдеться.

— Ваша інформація дуже важлива, професоре.

— Дякую. Ми з вами, звісно, не зупинимо Гітлера і не врятуємо Україну, але, можливо, зробимо хоч невеликий крок до її порятунку.

— До порятунку?

— Так.

Очі у професора стали злими.

— Ніхто не врятує Україну — ні Гітлер, ні Черчилль! Вони будуть торгувати нею, як дівкою на ринку невільників, як Чехією — ніби ковбасою чи сиром! Ось чим усе закінчиться! Сталін — диктатор! Але Україна в СРСР має свої кордони і навіть свій уряд. І може, колись… Можливо, через багато десятків років, як кажуть, без надії, але сподіваюсь. У складі Великої Німеччини Україна не буде навіть протекторатом, — обличчя професора налилося кров’ю і побагровіло. — Але ми не з тих, хто відступає! Війна з Радами не за горами, і в умовах суперництва двох наддержав маленька країна може вижити.

Кузеля швидко підвівся, але швидко й сів.

— Гущенко, я б радив Сталіну не втрачати жодного дня. І ось іще що — прослідкуйте за тоном статей доктора Геббельса. Вже другий тиждень він захлинається любов’ю до СРСР і розповідає, що от-от німці висадяться в Англії. Але висадкою і не пахне.

— Але як же так, адже жодних публічних натяків на можливий напад немає?

— Пане Гущенко, я думаю, що обговорення нападу поки що проходить в дуже вузькому колі — Ґерінг, Гіммлер, Борман, Геббельс. Можливо — Гейдріх. Свої висновки я роблю, судячи з поведінки нашого куратора доктора Геббельса. Наказ поновити роботи по розмовниках і картах він віддав буквально три тижні тому. Прощавайте. Висновки зробите самі.

Гущенко залишився сидіти, малюючи в уяві колони танків Гудеріана, що сунуть через засіяні хлібами українські поля.

24 червня 1940 року, 12 год. 55 хв.

Берлін

Автомобільна радіостанція — чудо техніки, яке щойно надійшло на озброєння гестапо, тихо загуділа, і гауптштурмфюрер Краузе взяв чорну ебонітову слухавку.

— 21-й, я 1-й, що нового? — запитала слухавка.

Радіо досить інтенсивно вводилося як у частини вермахту, так і в поліцію й гестапо. Уже в сороковому році рації стояли на більшості танків Гудеріана. Це давало можливість супероперативно керувати броньованою армадою. Радіо не було на танках французів, і це звело їхню численну перевагу нанівець. Радіо в автомобілях гестапо з’явилося раніше, ніж на танках вермахту.

— Нічого нового, — відповів гаупштурмфюрер Краузе. — Крім того, що в машині скажена спека. Ніби в Африці. Може, нам можна зупинитися десь у тіні й вийти покурити?

Автомобіль повільно їхав вулицею, і крізь запилене вітрове скло в салон немилосердно світило весняне сонце.

— Ваше самопочуття мене не обходить, — відповів Перший. — Покидати автомобіль забороняю.

Краузе знав, що Перший — це оберштурмбанфюрер Шольц, який сьогодні курує нагляд за художником.

— Якісь сліди художника знайшли?

— Які можуть бути сліди? Як можна знайти людину серед кількох мільйонів берлінців? — нервово, запитанням на запитання відповів Краузе.

— Не треба було губити його. Я подам на вас рапорт.

— Рапорт… Він то забігав у метро, то вибігав з нього. Забігав у трамвай і знову ховався в метро. Для того, щоб його втримати, потрібно вдвічі більше людей.