Станіслав Стеценко - Війни художників

— Але ж вони боролись за незалежність своєї батьківщини, — зауважує Гущенко.

— Боролися з нашим союзником — Росією, — зауважила й собі Лені.

— Ось вам логіка, — резюмував, посміхнувшись, Клейст.

— Це — звичайна демагогія, — не погодився Гущенко.

Нарешті офіціант приносить каву, і суперечка потроху вщухає. Всі розбирають чашки й цукерки. Лілія, як звичайно, сідає так, аби продемонструвати свої форми. Лені розстібає червоний піджак і відкриває блузку з глибоким декольте. Коли її очі зустрічаються з поглядом Гущенка, вона посилає йому інтимні посмішки.

— А тут непогано, — переходить на мирну тему Лені, їй помітно набридли навколополітичні дискусії, — якби ще сюди рулетку, то ціни б не було цьому закладу.

— Лені, у моїй присутності прошу не говорити про рулетку, — серйозно говорить Клейст, блиснувши очима на свою секретарку. — І взагалі, вгамуйте свої порочні пристрасті. Я не хочу мати через вас проблеми з гестапо.

Гущенко довго не міг заснути. За відкритим вікном час од часу чувся гуркіт автівки, його змінював шурхіт кроків або голоси перехожих. Прохолодний вітерець від Шпреє хитав штори. Думки повільно текли, відганяючи сон. Він уявив свою дванадцятиметрову кімнату в комуналці на вулиці Біговій у Москві. Ось спить Марія. Ось Шурик.

Думав про людяність німців виключно до німців. Вони на танковій броні просувають у Європу «німецький порядок». Що буде, якщо німці зі своїми порядками прийдуть у СРСР? Його дружина єврейка. Він українець. Його син український єврей. А враховуючи те, що у євреїв національність визначають по матері — просто єврей.

Можливо, якщо Лені й Клейст з «німецьким порядком» прийдуть у СРСР, його сину доведеться харчуватися недоїдками і відвідувати крамниці лише у встановлений час? І дружині теж.

Сон зморив його під ранок, і через якийсь час він побачив худе вилицювате обличчя Ренуара. Той сидів у кріслі на терасі великого будинку з ліпниною під дахом, укритий до пояса картатим пледом. Перед ним парувала чашка м’ятного чаю — листки м’яти плавали на поверхні. У вазі — галетне печиво.

— Привіт, П’єре-Огюсте Ренуаре! Ти П’єр чи Огюст? — привітався Гущенко як до старого знайомого.

— Огюст, — повернувся на голос Ренуар. Вітально кивнув. — А, це ти? Сідай поряд. Милуйся цим чудовим пейзажем. Я щоранку п’ю чай на терасі і спостерігаю його і за багато років картина жодного разу не повторилась.

— Хіба таке можливо? — Гущенко сів у крісло, що стояло поряд.

— Так. Змінюється небо — змінюються тіні — змінюються кольори. Змінюється все. Колір неба варіює від блакитного до пурпурового. Навіть жовтого, — на підтвердження своїх слів Ренуар показав рукою на краєвид, що відкрився перед ними.

— Але ж ти не пишеш пейзажі, — здивувався Гущенко, він уже теж тримав у руці теплу чашку запашного чаю.

— Так, я просто не наважуюся взятися за пейзаж, — пояснив Ренуар. — Тільки закінчений бовдур може змагатися з природою.

— Як вважаєш, те, чим я тепер займаюся, — це добре чи погано? — Гущенко був упевнений, що Ренуар в курсі його справ.

Так і виявилося. Він зовсім не здивувався запитанню. Насупив брови, похмуро відповів:

— Я всього досяг виключно пензлем. Решта мене ніколи не обходила, — його слова падали повільно. Немов суддя виголошував вирок. Він мить помовчав, потім швидко додав: — Ти зрозумів відповідь?

— Так. Щастя, що тобі не доводилося вибирати… Між грошима і пензлем, — Гущенко опустив погляд.

— Доводилося! — заперечно похитав головою Ренуар і відсьорбнув чаю. — Багато разів. Я міг стати оперним співаком. І мати стабільний прибуток. Але вибрав пензля і бідність. Пий свій чай. У вас у Берліні такого немає…

Гущенко зробив ковток. Чай був дуже смачним. Він відчув, як гаряча рідина потекла в шлунок.

— Добре, отже, ти стояв перед вибором. Але ти рано пізнав смак успіху.

— У 24 роки я вперше виставився в Салоні. Але, якщо думаєш, що далі було безбідне життя, ти помиляєшся! Безгрошів’я переслідувало мене усе життя.

— Мені треба піклуватися про дружину й сина! Дружина не має певного заробітку. Вони обоє залежні від мене.

— У мене було три сини і дружина, яка теж не мала певного заробітку. Вона була швачкою. Я одружився з нею, коли мені було 49.

— 49?

— Так, 49. У неї вже був син.

— Твій син?

— Так. Мій син. А потім народилося ще два. Останній, коли мені було 60. Якби у них не було засобів до існування — скажімо, мій пензель не приносив би грошей — вони б мене зрозуміли. І, запевняю тебе, не судили б мене. Запевняю тебе, у нас на столі не щодня було м’ясо. І навіть не щотижня, — Ренуар допив чай, встав і потягнувся. — Скільки тобі років?