Станіслав Стеценко - Війни художників

Зустрічатися з Клейстом і баронесою Зігфрід Гущенко волів би без Лілії. По-перше, між Лілією і Лені постійно відчувається напруга. Привітання крізь зуби, отруйні посмішки, злі шпильки. А по-друге, його напружує сама Лілія. Вона його ревнує до Лені й постійно ставить у незручне становище.

Головна справа місії Гущенка в Берліні — зустріч із Кузелею — взагалі зайшла у глухий кут. У принципі, він сам вирішив, що вона туди зайшла. Зустріч він міг провести досить швидко. Наприклад, просто піти до Кузелі додому чи в лікарню. Якби був розвідником-початківцем, то швидше за все знайшов би його адресу в довідковому бюро або якимось чином дізнався в інституті — існує мільйон варіантів добування адреси потрібної людини. І спробував би зателефонувати Кузелі додому. Та він не початківець — це перше. І він пам’ятає про загиблого зв’язківця — це друге. Він зовсім не хоче стати наступною жертвою автокатастрофи і тому зробить усе за інструкцією — буде чекати, поки Кузеля видужає і вийде на роботу.

Цікаво, а що йому робити, якщо Кузеля не з’явиться до самого від’їзду? Запитати поради у Кобулова? Але він і так знає, яка то буде порада! Є купа ознак, за якими Гущенко відразу зрозумів, що Кобулов у розвідці дилетант. Відповіддю Кобулова, звичайно, буде наказ зустрітися з Кузелею негайно і за будь-яку ціну.

Невиконання завдання йому, звісно, не подарують. І якщо Кузеля не з’явиться в інституті, йому доведеться йти на ризик. Але поки що час терпить. Він не повинен педалювати розмову з Кобуловим, поки той сам не зачепить тему. А поки що — Лілія.

Зустріч із Лілією призначена на шосту вечора біля входу в готель. Клейст і Лені мають під’їхати о пів на сьому.

Гущенко вийшов з ресторану. Швидко дістався до готелю і глянув на годинника. Він прийшов на двадцять хвилин раніше. Тож зміг подихати вихлопами довжелезної колони автівок із сірими тентами і потворних броньовиків — із двома величезними передніми колесами і десятьма задніми — на гусеницях. Він зайшов на терасу відкритого кафе поряд із готелем, замовив чашку ерзац-кави і почав чекати. Запах ерзацу розбудив у ньому тугу за Марією і Сашком. Гущенко отримав листа, в якому Марія пише, що у неї все добре. Дуже сподівався, що, поки він займається Кузелею, ні їй, ні синові нічого не загрожує. Та що буде з ними у випадку провалу його місії, страшно й подумати. Тому завдання потрібно успішно виконати.

Частина цього успіху криється в спілкуванні з Лілею, щоб посольські не здогадалися, що він перестав бути статистом і перейшов у режисерську групу цього спектаклю. Судячи з усього, Лілію посадили йому на «хвіст» Фітін з Меркуловим. Не довіряють? Схоже на те. Можливо, вони наказали їй стежити за ним, схоже, що й залізти в ліжко. Цікаво, чим вони тримають її на гачку, на професіоналку вона не схожа. Про який професіоналізм може йти мова, коли Лілія працювала секретаркою Герасимова? Правда, вона могла бути складовою НКВС у боротьбі за соцреалізм у мистецтві. Говорячи звичайною мовою — сексоткою.

Дивлячись уздовж вулиці, він раптом бачить Лілію, яка наближається. Вона, нарешті, зрадила яскравим ганчіркам. Вбралася у строгий синій костюм і білу блузку.

— Давно чекаєте? — сідає вона навпроти. Погляд блукає десь у нього за спиною.

— Так, спеціально прийшов на годину раніше, аби підлеститися, — він з усмішкою дивиться на неї.

— Ви впорались. Тут щось можна взяти без карток? — Лілія нарешті фокусує свій погляд на ньому.

— Шнапс і ерзац-каву.

Гущенко гукнув кельнера і замовив дві кави і по крихітному келишку шнапсу. На закуску подають дві маленькі безкарткові булочки. І то добре.

— Як там наші компаньйони? — чергова фраза. Треба ж про щось говорити.

— Ви про Клейста, Шютте чи, може, про Лені? — Гущенко з готовністю підхоплює розмову. Надмірна напруга у відносинах з Лілією обтяжує його.

— Ту шльондру я терпіти не можу, вона мені зовсім нецікава, — в її тоні нотки неприхованої ненависті.

— Чому? — Гущенко робить вигляд, що щиро здивований.

— Важко сказати. Є люди, які відразу викликають відразу. Вибачте за каламбур. Та товстунка дивиться на вас, як миша на сир! Не уявляю, що у вашій персоні її так приваблює… Сподіваюся, ви не збираєтеся передавати їй мої слова?

— Та ви ж щойно сказали, що ні вона, ні її думки вас не обходять? Хочете зберегти маску доброзичливості?

— Атож. Вважайте, що цього вимагає дипломатичний етикет. Вона просто неприємна. І дуже цинічна. Втім, як і ви. Два чоботи пара.