Станіслав Стеценко - Війни художників

— Про мене — зрозуміло. А як ви змогли її так добре розпізнати? Адже ви спілкувалися з нею лише кілька разів?

— Я відчуваю, що вона цинік.

— Ну добре, а хто з нас не цинік?

— Я — ні. Вона — цинічна шльондра. А я — ні! — Лілія починає дратуватися.

— Ні? Пийте шнапс, — якомога примирливіше говорить Гущенко.

— Я ковтнула. Цей шнапс за смаком нагадує йод. А я не люблю пити йод. Що пропонуєте сьогодні робити?

— Я пропоную кіно або театр, на вибір і вечерю в гарному ресторані.

— Ви, здається, стали на шлях виправлення. — Її обличчям пробігла тінь задоволення.

— Атож, — радо погоджується Гущенко. — До речі, куди ви поділи свого другого шанувальника?

— Це ж кого? — не розуміє Лілія.

— Товариша Гагаріна. Його не видно кілька днів.

— Товариш Гагарін щодня п’є у клубі нашої колонії на Потсдамерштрасе. Думаю, тепер він уже шанувальник виключно шнапсу. І я йому зовсім нецікава. А хто мій перший шанувальник? — з викликом запитує вона.

— Звісно, хто — я.

— Не клейте дурня, — Лілія махає рукою, але помітно, що цей жарт їй приємний.

— Хоча є й третій — гер Клейст. Він дивиться на вас із захопленням, повірте моєму досвіду.

Про вовка помовка — з’являються Клейст із Лені. Обоє з посмішками на вустах. На Клейстові сірий костюм, темна краватка і дуже добре підібраний у тон костюма капелюх. Памушка-баронеса одягнена, як і завжди, дорого. На ній яскраво-червоний костюм, що вигідно підкреслює її пишні форми, і темно-червоні туфлі на високих підборах. Її ніяк не можна назвати товстункою. Просто розкішна жінка з пишними формами. Клейст вручає Лілії троянду, а Гущенкові пропонує досить мляве рукостискання. Лені у свою чергу подає руку Гущенкові. Її рукостискання більш чоловіче, ніж у Клейста. Гості принесли у подарунок шоколадні цукерки — давно забуту розкіш, й англійську зубну пасту, не менш розкішний подарунок. Клейст пояснює, що зубна паста трофейна, із затриманого у норвезьких водах англійського суховантажу, і вручає їм по тюбику.

Гущенко замовив ще три кави, і, поки її готують, Лені захоплено розповідає, що побувала за дорученням міністерства в одній з дев’яти розрекламованих пропагандою доктора Геббельса «шкіл арійських наречених», де дівчата навчаються бути зразковими домогосподарками і дружинами для офіцерів СС.

— Слухайте, Лені, — зауважує Гущенко. — Ось ви німкеня… Ви ж німкеня?

— Саме так, — гордо відповідає Лені.

— Як ви дивитеся на те, що в цій війні може загинути величезна кількість мирних громадян, жінок, дітей? Мені цікава ваша особиста точка зору. А не держави, партії чи доктора Геббельса.

— Річ у тім, пане Гущенко, що особисто мені далеке абстрактне поняття людяності. Німець має бути людяним до німців, — баронеса з тих, хто не лізе за словом у кишеню.

— А, скажімо, француз, який підніме зброю проти німців, — мерзотник, незважаючи на те, що він став на захист своєї країни і воює за свою родину і співвітчизників? — вперто продовжує допит Гущенко.

— Захист Німеччини від французів чи Франції від німців — не рівнозначні поняття. Не існує абстрактного поняття добра і зла. Хіба не є очевидним, що Німеччина несе Європі прогрес і процвітання? Франція може поділитися з європейцями лише торжеством єврейського капіталу.

— Це — помилкова теорія! — твердо сказав Гущенко, зробивши велику паузу після «це».

— Гер Гущенко, наскільки мені відомо, в СРСР плекають аналогічну теорію, — парирує ідеологічно підкована баронеса.

— Мені важко з вами погодитися.

— Хочете приклад? — запитує баронеса, дістаючи із сумочки свої дамські сигарети і сірники.

— Будь ласка.

— Скажімо, убивство дітей, на ваш погляд — це погано?

— Жахливо!

— Згода — жахливо. А вбивство конкретних дітей — дітей царя Миколи Другого? — баронеса вже припалила. Палить і Клейст, і їхній столик повільно оточує хмарка диму. — Як у вас це називають, дітей експлуататорів. Крізь цю ж призму подивіться на вбивство мирних французів.

Гущенко потер двома пальцями чоло:

— Так, тут важко щось заперечити. Значить, увесь світ нікчемний?

— Саме так, — погодився Клейст. — У всьому винен цей недосконалий, нікчемний світ. Гер Гущенко, хочете ще один доказ того, що системи цінностей наших країн тотожні?

— Будь ласка.

— Запитання до фрау Лілії: що ви думаєте про фінську кампанію Росії?

— Фіни — мерзотники, — Лілія задоволена, що і її нарешті запросили до розмови.

— Чудово! А ви, фрау Лені?

— Мерзотники на сто відсотків, — як це не дивно, але баронеса погоджується з Лілією.