Станіслав Стеценко - Війни художників

— Таке враження, що Німеччина не веде ніякої війни, — сказав Гагарін. — Ви погляньте: в кафе всі місця зайняті! Всі п’ють пиво й каву. Хіба це схоже на війну?

— Ерзац-каву, — уточнив Гущенко. — Гер Гагарін, зауважте — ерзац-каву. Між ерзац-кавою і кавою є велика різниця. Чи ви думаєте, що вулицями мають гуркотіти танки, а по житлових кварталах прямим наведенням бити гармати?

— Згода, гер Гущенко, — почухавши потилицю, відповідає Гагарін. — Між ерзац-кавою і кавою велика різниця. Але зайняті місця не лише у кафе, у театр чи в кіно квитки дістати зовсім непросто! У чому тут штука? Навіщо стільки розваг? Адже у багатьох рідні на фронті! Їм загрожує небезпека! — Гагарін активно жестикулював, підкріплюючи кожен знак оклику енергійними помахами руки.

— Може, вони хочуть витратити гроші? Щодня тут усе дорожчає, й економити нема сенсу, — вставляє своє зауваження Лілія. — Тим більше військовим, які завтра можуть загинути на фронті. Що їм утрачати? Залишається розважатися.

— Це дуже вже схоже на бенкет під час чуми, — мабуть, втомившись махати руками, мляво заперечує Гагарін. Він крутить головою на всі боки, розглядає вітрини, листівки, підходить до стін будинків і намагається читати об’яви, хоч жодного слова не розуміє німецькою.

— Гагарін, не поводьтеся ніби дикун, на вас звертають увагу! — робить йому зауваження Лілія, впевнена, що якби не Гагарін, то вона виглядала б як стовідсоткова берлінка.

— На фронті у німців перемога за перемогою. Чому б і не радіти, — резюмував суперечку колег Гущенко. — А взагалі, якщо влада не може дати людям достатньо товарів, то вона пропонує їм витрачати гроші на розваги.

Гуляючи, вони вийшли на набережну. Гладенькою поверхнею Шпреє плавали качки й лебеді. І незважаючи на те, що хліб був по картках, кілька берлінців кришили його у воду, а качки билися між собою за дорогоцінні крихти.

— А й справді, небагато ознак війни! Гагарін має рацію, — раптом погоджується Гущенко. Мабуть, на нього вплинула сцена годування качок. — Все це дивно, однак ми ж не маємо великого досвіду життя у країнах, які ведуть воєнні дії.

— Тільки ось це діє на нерви, — кивнула Лілія на загін юнаків у коричневих сорочках, які, карбуючи крок, ходили туди-сюди набережною.

Доходячи до кінця набережної, вони зупинялися, шикувались в одну шеренгу і скандували: «Для себе — нічого! Для рейху — все! Зіг хайль! Зіг хайль!», потім розверталися і крокували назад.

— Зіг хайль! Зіг хайль! Ніби папуги!

Гущенко промовчав, йому раптом згадалося: «Раз-два, Ленин с нами! Три-четыре, Ленин жив!»

— А мене це ніскільки не обходить, — знизав плечима Гагарін. — Мене непокоїть лише те, що я втомився швендяти вулицями, якщо не хочете десь випити пива, то давайте хоч сходимо в театр чи в кіно.

Вони обійшли кілька театрів: у Берліні зразка 1940-го ставили Гете, Шіллера, навіть класика з ворожого табору — Шекспіра. Із сучасних німецьких авторів ставили патріотичні п’єси якогось Гауптмана. Але в жодному театрі не виявилося квитків у вільному продажу.

— Чому так важко купити квитки? — здивовано запитав Гущенко у касирки, отримавши відмову на «Ромео і Джульєтту». Він майже засунув голову в касове віконце, аби почути відповідь.

— Квитки бронюються для солдатів вермахту, які приїздять у відпустку, пане, — ввічливо відповіла касирка. — Мені здається, що ви маєте намір через це віконце залізти до каси.

— Вибачте, — Гущенко витягнув голову з віконечка.

— Що вона сказала? — запитав Гагарін у Лілії.

— Що він майже такий самий дикун, як і ви, — глузуючи, відповіла та. Вона чудово зрозуміла відповідь касирки.

Гущенко пропустив шпильку повз вуха.

Трохи простіше було з квитками в кіно. Вистоявши хвилин двадцять у черзі, вони потрапили на «Пригоди в Китаї» із Кларком Гейблом, що йшов у «Морморгаузі». Цікаво, що «на Гейбла» стояла величезна черга, а от у касі сусіднього кінотеатру, де йшов якийсь німецький патріотичний фільм, людей практично не було.

Біля входу в кінозал висіла об’ява, що в разі повітряної тривоги, про яку буде повідомлено адміністрацією кінотеатру, треба бігти в бомбосховище. Нижче була намальована схема — куди саме бігти. Бомбосховище знаходилося за рогом. Після завершення повітряної тривоги треба було повернутися в кінозал — фільм буде продовжено з того ж місця, на якому його було зупинено.

На щастя, під час демонстрації фільму повітряної тривоги не було. Опісля вони зайшли у кілька крамниць. У книгарні Гущенко купив «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл. Він давно чув про цю книгу, але купити не міг. Як сказали Гущенкові у книгарні, «Віднесені вітром» майже рік була чемпіоном із продажів у Берліні. Продавець намагався нав’язати їм ще одного рекордсмена продажу — «Der verratene Sozialismus» («Зраджений соціалізм»).