Станіслав Стеценко - Війни художників

24 квітня 1940 року, 20 год. 40 хв.

Берлін, рейхсканцелярія

Увечері Шелленберг читав доповіді агентів, які вели Гущенка. Загалом усе зводилося до того, що якихось серйозних контактів не було. Відвідав посольство. Гуляв по місту. Єдине, що привертало увагу — доповідь штурмбанфюрера Краузе:

«Гущенко не намагався контактувати з можливими носіями секретної інформації. Біля метро «Віттенбергплатц» було помічено слідкування за Гущенком невідомим. Згодом за картотекою було встановлено особу невідомого. Ним виявився радник радянського посольства Никифоров. Гущенко помітив стеження. Мав місце короткочасний контакт Гущенка з Никифоровим, після чого Никифоров пішов у напрямку станції метро. Санкцій на стеження за ним нам не надавалося».

Цікаво. Навіщо посольські слідкують за цим художником? Не довіряють? Про що художник говорив з радником? Чому для цього потрібно було їхати аж до «Віттенбергплатц», адже вони можуть скільки завгодно спілкуватися у посольстві? Все це було незрозуміло.

Далі, згідно зі звітом агентів, Гущенко зустрівся з кореспондентом «Нью-Йорк Таймс» Тоні Гарісоном. Розмовляв близько 30 хвилин. Цей контакт теж не дуже зрозумілий, хоча, як виявилося, вони обоє в певний час працювали в Парижі. Зустрілися, як давні знайомі? Словом, до полювання за військовими секретами рейху ця зустріч не має прямого відношення.

А ось чому посольські слідкували за художником — це справді загадка.

Шелленберг відхилив штору і втупився у вікно, за вікном був суцільний морок. Режим світломаскування над Берліном. Довго дивився в темряву. Відкинувся на спинку крісла. Заплющив очі. Останні кілька днів, через напружену ситуацію у Європі, він спав по п’ять годин на добу. Виспатися, хочеться лише виспатися! Наприклад, поспати сім годин. Але про таке можна лише мріяти. Гейдріх приїздить на роботу о восьмій ранку. Значить, він, Вальтер Шелленберг — права рука геносе Гейдріха, має бути на робочому місці о пів на восьму. Їде з роботи шеф далеко за північ. Тому що фюрер працює до другої, а то й третьої години ночі. Відтак усі вищі посадовці рейху та їхній апарат можуть потрапити додому близько четвертої ранку. Це жахливо!

Шелленберг розплющив очі, закрив теку, встав і пройшовся кабінетом. До дверей. Від дверей до портрета Адольфа Гітлера. Від портрета до двох дуже яскравих картин олією. Він, наслідуючи керівників рейху, колекціонував живопис. Переважно німецьких художників. Він любив морські пейзажі Кнута Меркеля.

Дивлячись на полотна, подумав: «Кобулов непрофесіонал. І може утнути будь-яку дурість. А весь апарат РСХА буде шукати у ній глибокий сенс. Прокляття!

А може, справді, спробувати перевербувати цього Гущенка?»

Вагон з картинами має прийти лише завтра, і тому ще один день Гущенко, Гагарін і Лілія можуть присвятити культурній програмі. Тим паче, що цей квітневий день був більше схожий на літній.

Весело щебечуть хлопчаки з ранцями на спині й чорними галстуками гітлерюгенду на шиї, поспішаючи до школи.

Гущенко вирішив сьогодні не обмежуватися блуканням сірими вулицями столиці воюючої країни, а показати компаньйонам Берлін історичний. Спершу вони попрямували до знаменитого Острова Музеїв на вулицю Bodestraße, де з 20-го року експонувався бюст єгипетської цариці Нефертіті. Її знайшов у Єгипті й напівлегально вивіз у Німеччину археолог Людвіг Боргардт. Уже кілька років Єгипет вимагає у Німеччині повернути Нефертіті. Але Гітлер, особисто оглянувши бюст, рішуче сказав: «Ні!»

Усі троє — Гущенко, Гагарін і Лілія — були шоковані красою скульптури: обведені синьою фарбою очі з гірського кришталю, на лобі — священна змія, на голові синьо-жовтий головний убір, схожий на корону. Непропорційно довга шия, що, втім, не псувала загального враження. Під впливом побаченого вони мовчки вийшли з музею і повернули у невеличку вуличку, обрамлену високими кленами. Це був старий Берлін. Таких вуличок ставало все менше й менше — нацисти активно перебудовували місто, сподіваючись, урешті-решт, перетворити його на столицю світу. Поки що, правда, ці спроби втілилися у велику кількість сміття і будівельних майданчиків. Вуличка все звужувалася, і віття кленів угорі переплелося й утворило своєрідний тунель. Сонце раз у раз пробивалося крізь молоде листя і сліпило очі. Незважаючи на війну, динаміки на вулиці постійно запрошують берлінців у театр, кіно чи на концерти.