Станіслав Стеценко - Війни художників

На цей останній акорд його мали вивести геносе — штурмбанфюрер Лемке і штурмбанфюрер Вайс. Головна умова — підслідний має йти більш-менш безлюдною вулицею. Не те щоб гестапо боялося, що акцію побачить хтось із берлінців. Гестапо мало демонструвати видимість законності. Партія дорожила підтримкою берлінців. І якби акція отримала розголос, то виконавці могли б, як мінімум, позбутися звань офіцерів СС і поїхати на фронт.

Так що підслідний мав іти у безлюдному місці. А далі справа техніки! Краузе цього трюку кілька місяців учили люди з СД. Він виходить на лінію атаки за спиною підслідного. Розганяє автомобіль, натискає педаль зчеплення і тихо, майже безшумно, але швидко наближається до об’єкта. Включає другу швидкість і за кілька метрів відпускає зчеплення. Якщо підслідний не встигає оглянутись — він б’є його крилом. Якщо встигає і намагається відскочити до стіни, то в момент, коли відпускається зчеплення, треба крутнути кермо так, щоб автомобіль промчав, викрешуючи іскри об стіну. І об’єкту нікуди подітися.

Слідкування за підслідними дуже спростилося у цьому році, коли кілька автомобілів обладнали раціями. Це було нове слово в техніці! Подібної техніки не було ні в росіян, ні навіть у суперпередових англійців.

Ось зараз штурмбанфюрер Лемке, який вів росіянина, повідомив, що він простує до метро на Уланштрасе. І додав, що помітив за росіянином стеження. Його переслідує людина у сірому костюмі і сірому капелюсі.

Цього ще не вистачало! За росіянином, крім них, іще один «хвіст»! А може, то охоронець? Тоді завдання у випадку ліквідації значно ускладнювалося.

Краузе за десять хвилин отримав наказ під’їхати до метро «Віттенбергплатц». Підслідний вийшов з метро за 20 хвилин. Очевидно, в метро його вели Лемке, Вайс, а можливо, і хтось третій.

Справді, кроків за десять за росіянином він помітив чоловіка в сірому. Той якраз робив вигляд, що розглядає вітрину м’ясного магазина, який торгував кониною за картками, і повільно простував слідом.

Краузе доповів, що бачить «хвіст» і що підслідний зайшов і сів на терасі кафе «Орхідея».

Гущенко сидів за столиком кафе «Орхідея». Кафе знаходилося на робітничій околиці Берліна. Щоб дістатися сюди, він доїхав до останньої станції метро — «Віттенбергплатц», пересів на автобус і проїхав ще дві зупинки. Перед входом у кафе на лавці спав п’яничка. Дивно, як поліція, скерована режимом на боротьбу за порядність в усіх сферах життя, досі не забрала його у відділок.

Німці, переважно робітники, відсьорбуючи пиво, жваво і захоплено обговорюють успіхи своїх військ у Норвегії. Успіхи і справді були вражаючими. Норвезька армія ще чинила опір, але ніхто в «Орхідеї» не сумнівався, що це вже агонія і завдяки генію фюрера Норвегія капітулює якщо не завтра, то за кілька днів.

Гущенко, прислухаючись до розмов, час од часу позирав у вікно. Двадцять хвилин тому, виходячи з метро, він перевірився. Пройшов порожньою галереєю метрополітену і спустився вниз. Тепер той, хто йшов би за ним, мав теж пройти цією галереєю.

Він був упевнений, що стеження відсутнє. Кому потрібен художник, який приїхав організувати виставку? Але, піднявши голову, раптом помітив молодика у сірому костюмі і капелюсі. Стеження? Якщо так, то цікаво, від кого цей шпигун — від Контори чи від гестапо? «Кобулов знає, що я планую зустріч із секретоносіями, і навряд чи в його інтересах створювати мені додаткові проблеми. Значить — гестапо? Хоча, напевне цього сказати не можна. Та й які у гестапо можуть бути до нього претензії? Із французами, дяка Богові, вони сьогодні контактують мало».

Сидячи в кафе біля вікна, він знову побачив того молодика. Сумнівів не залишилося. Стеження! Більше того, йому здалося, що він мигцем бачив цього сірого в посольстві. Як і багато художників, мав фотографічну пам’ять. Але помилка теж не виключена. Словом, треба відразу розставити всі крапки над «і», а значить — телефонувати Кобулову. Якщо це його людина, нагадати про важливість завдання і вимагати прибрати «хвоста».

Гущенко, не дочекавшись офіціанта, вийшов із кафе, зайшов до телефону-автомата і набрав телефон явочної квартири резидентури. На щастя, Кобулов відразу взяв трубку.

— Слухаю.

— Я був у вас учора о вісімнадцятій, — за правилами конспірації не міг називати себе. — Ви розумієте, хто говорить? Це телефон-автомат, він чистий, я можу говорити? Справа дуже термінова!

— Говоріть.

— За мною «хвіст». Я не можу виконувати свої завдання, тому що за мною слідкують.