Станіслав Стеценко - Війни художників

Свою позицію Кузеля у рейху ніколи не афішував, але якось натякнув у розмові віч-на-віч із журналістом «Правди», що має надважливі й надцікаві матеріали для радянської розвідки.

Кузеля не мав сумнівів, що журналіст «Правди», як і більшість його колег з радянських видань за кордоном, паралельно працював на НКВС. І не помилився. Журналіст доповів керівництву. На зустріч із Кузелею відправили агента.

Утім, про погляди низки науковців інституту знали не лише в НКВС, а й у гестапо. Й інститут, говорячи мовою професіоналів, був давно під ковпаком у людей Гейдріха. Після того, як доктор Геббельс категорично заборонив чіпати українську націоналістичну верхівку, вбачаючи в ній авангард майбутнього походу на схід, людям Гейдріха залишилося лише спостерігати.

Зустріч із Кузелею доручили провести раднику радянського посольства Ігуменову. Саме він і мав отримати від Кузелі секретну інформацію.

Зустріч пройшла ідеально. У кафе Кузеля передав Ігуменову крихітний пакетик з плівкою, на якій були фото секретних документів.

Але тут у справу втрутився його величність випадок, який провалив не одну шпигунську операцію. Ігуменов, на півдорозі до радянського посольства, вийшов із традиційного для берлінського громадського транспорту двоповерхового автобуса і намагався швидко перебігти дорогу. Ось воно, російське «авось»! Вхід до станції метро був зовсім поряд — на протилежному боці вулиці. Але щойно Ігуменов зробив крок з-за крила автобуса на проїжджу частину, його зачепив сірий «хорх». Ігуменов головою вдарився об бордюр і втратив свідомість. Карета «швидкої допомоги» відвезла його в найближчу клініку, яка виявилася на Блюменштрасе.

Лікар помацав пульс, підняв повіки, послухав серце.

— Мабуть, струс мозку, — сказав він медсестрі. — А може, ще щось серйозніше. Напевне зараз сказати не можна. Запишіть — пацієнта доставлено непритомним.

— Лікарю, що це? — запитала медсестра, яка дбайливо переписувала вміст кишень пацієнта, показуючи крихітний конвертик з мініатюрною плівкою.

Лікар стенув плечима. Що йому було до того, що знайшли у цієї людини? Але чоловік раптом застогнав і сказав кілька слів незнайомою мовою.

— Він — іноземець? — здивовано запитав лікар.

— Так, — відповіла лікарка, розкриваючи паспорт. — Дипломатичний паспорт. Це росіянин.

— Ого, росіянин з якимись плівками! Думаю, про всяк випадок варто повідомити гестапо. Як ви вважаєте?

Медсестра з готовністю кивнула. Звісно, вона вважала так само, як вважав лікар.

А ледь не кожен німець вважав своїм обов’язком повідомляти про ворогів Німеччини. Зі свідомості німців ще не встигла викуритися думка, що росіяни — вороги. Адже ворогами вони були багато років, а друзями — лише рік.

Гестапо функціонувало як завжди чітко. Двоє працівників районного відділку з’явилися за півгодини. У пакетику вони знайшли плівку з польовими картами України німецькою мовою і німецько-українські розмовники для окупаційних військ. Це були документи, які стовідсотково свідчили про підготовку вермахту до нападу на СРСР.

Про що ще могли свідчити розмовники з текстами на кшталт: «Руки вгору! Де голова колгоспу? Кидай зброю! Політруки і комуністи — крок уперед!»

Росіянину вкололи снодійне, і прокинувся він уже в тюремній лікарні гестапо. А в журналі прийомного покою лікарні на Блюменштрасе з’явився запис про те, що невідомий без документів помер, не приходячи до тями.

9 квітня 1940 року, 10 год. 56 хв.

Берлін, вул. Принц-Альбертштрасе, комплекс будівель гестапо

Гестапівців було двоє. Радник радянського посольства Ігуменов сидів на стільці, жорстко прикрученому до підлоги. Руки в браслетах за спинкою сидіння. На голові — пов’язка. Гестапівці були в розстібнутих сорочках. Чорні формені френчі з білим кантом і свастиками на рукавах акуратно висіли на плічках.

Один був високим і жилавим із сухим вилицюватим обличчям. Інший — товстий, з опецькуватим обличчям і поросячими очицями. Худий сказав:

— У тебе вихід один. Або працювати на нас, або смерть. Звідси ти не вийдеш. Ми затримали тебе з абсолютно секретними матеріалами. Якщо ти знаєш, що там, ми вже не маємо права тебе відпустити.

— З ким ти контактував в інституті, й хто передав тобі ці матеріали? — запитав товстун.

Ігуменов подумав: «Ось і все. Відповісти — означає віддати Кузелю гестапо».

Якщо він навіть погоджується, здає Кузелю і того заарештовують, то що б він не сказав, Кобулов йому не повірить, і завтра ж його відправлять у Москву. А там він ворог народу! Його розстріляють, дружину теж розстріляють. Доньку — красуню Марію Ігуменову, студентку філфаку МДУ — відправлять на Колиму. Що там з нею зробить табірне начальство або зеки, відомо.