Станіслав Стеценко - Війни художників

— Тобі треба подумати?

Він ледь спромігся кивнути головою, що сіпалася від нервового тику. Йому потрібен перепочинок.

— Подумай. У тебе буде час до завтра. Але лише до завтра.

Товстий натиснув кнопку виклику, з’явилися два тюремники.

— Цього у карцер. У кубик.

Тюремники потягли тіло, за яким залишався кривавий слід. Тіло вкинули в кам’яний мішок два на два метри по периметру і такої ж висоти. З кам’яною лавкою. Це і був кубик. У кубику він пробув добу.

Згори швидше за все досить потужний насос нагнітав холодне повітря. За законами фізики воно опускалося вниз, витісняючи тепліше.

Він заповз у куток, підтягнув ноги до грудей. Та врятуватися від холоду, що, немов голками, пронизував розбите тіло, було неможливо.

10 квітня 1940 року, 9 год. 26 хв.

Берлін, вул. Принц-Альбертштрасе, комплекс будівель гестапо

Охоронці посадили Ігуменова на стілець і вийшли. Він знову був віч-на-віч зі своїми вчорашніми катами.

— Твій час на роздуми повністю вийшов, з ким ти контактував в інституті? — жилавий відразу перейшов до справи.

Ігуменов промовчав. Намагався відтягнути те, що мало далі статися. На мить. На секунду. На кілька секунд.

— Будеш говорити?

Він кивнув.

— Говори!

Він промовчав. Вони знали цей спосіб — намагання відстрочити страждання хоч на хвилину, хоч на мить. І тому відразу удар гумовим кийком товстуна ззаду по шиї звалив Ігуменова на підлогу. Сьогодні голову не чіпали. Вони зірвали з нього одяг, кілька хвилин обробляли його кийками по п’ятках і по нирках. Він кричав. Чи, може, то мимоволі кричав його голос? Голос тепер жив окремим життям.

Його перекинули обличчям догори.

— З ким ти контактував в інституті?

Вони поставили з обох боків від його голови два електрообігрівачі.

— Обережно, щоб не зайнялося волосся, — сказав товстий.

Вони палили біля вікна, з цікавістю спостерігаючи, як Ігуменов сіпав головою, намагаючись віддалити обличчя від одного обігрівача і наражався на інший. Запахло смаженим м’ясом. Допалили. Товстий відсунув обігрівачі вбік, хлюпнув на Ігуменова водою.

— Ми знаємо, що ти забезпечував зв’язком з резидентом вашого нелегала в Берліні. Ця людина давно працює на нас. Тому ти під ковпаком. Ти давно вже був під ковпаком. І коли ти увійшов до інституту, ти спалив усі мости. Інститут — секретний заклад. Людина, яку ти два роки забезпечував зв’язком, працює на нас. Ти не віриш?

Він хитнув головою.

Вони посадили його на крісло.

Із розбитого рота вирвалося ледь чутне:

— Я дипломат, ви не маєте…

— Ти не дипломат. Ми знаємо, що ти працівник НКВС. Ти працював проти рейху. Те, що ми зараз союзники, нічого не міняє. Ти завдав Німеччині величезної шкоди. Так що для нас ти не дипломат, а мішок з лайном.

— Добре, — товстий відкрив двері. — Прошу вас.

До кімнати увійшов чоловік.

Він упізнав його. Два роки він був його зв’язковим. Чоловік передавав йому важливу інформацію, а він доставляв її у посольство. Особисто резидентові Богдану Кобулову. Він не знав, хто цей чоловік. Знав лише кличку — Ліцеїст.

— Два роки ти носив дезу до свого посольства. Коли твоє начальство це зрозуміє, ти труп.

«Я й так труп», — подумав Ігуменов. Він уже перетнув ту межу, коли біль притупив свідомість. Він ніби перестав відчувати муки. Його свідомість жила окремо від понівеченого тіла.

— Будеш говорити?

Ігуменов ствердно кивнув головою: скажу йому — кивнув на чоловіка.

— Добре, прошу вас, — кивнув худий.

Чоловік нахилився до Ігуменова. Ігуменов плюнув йому в обличчя.

Прицільний удар жилавого в потилицю відразу позбавив Ігуменова свідомості.

11 квітня 1940 року, 14 год. 36 хв.

Берлін

У кабінет Гейдріха зайшов Ріббентроп. Високий, худий, у формі обер-групенфюрера СС, він був чимось схожим на Гейдріха. Правда, мав трохи міцнішу статуру. Обидва були шанувальниками музики і час од часу змагалися в майстерності гри на скрипці. Ріббентроп потис руку Гейдріху і сів у запропоноване йому крісло. Закинув ногу на ногу, навіщось подивився на руки з випещеними нігтями, перевів погляд на Гейдріха. Сказав беземоційно, як умів говорити лише Ріббентроп:

— Я мав зустріч з радянським послом. На його прохання, — відразу перейшов до справи. — Коротше кажучи, Райнгарде, радянський посол хоче, щоб ми розшукали тіло радника радянського посольства Ігуменова. Ми провели пошуки і виявили, що його справа замикається на твоєму Мюллерові. Наші люди зверталися в гестапо, але їх фактично послали куди подалі. І я тепер особисто займаюся цим лайном, ніби більше не маю чого робити.