Станіслав Стеценко - Війни художників

Вона сіла на краєчок стільця, кусаючи губи.

— Мовчиш. А він не мовчав. Розповів і про шубку, і про перстень, і про кольє княгині Юріївської. Хазяїн був дуже-дуже незадоволений.

— Лаврентію Павловичу! Не губи, — вона раптом сповзла зі стільця, обхопила його ноги і заридала.

Він майже ласкаво погладив її по голові. Знову поплескав по спині:

— Ну, ну… Я подумаю, що можна зробити. Сядь.

Він допоміг їй підвестися і сісти на стільця.

— Навіть кат, урешті-решт, може, за бажанням, полегшити страждання жертви.

Вона схлипнула.

— Я жартую. Скажи, Надю, а де кольє й інші подаровані тобі цінності?

— У мене вдома, я все поверну, — з готовністю сказала вона.

— Добре. Слухай, а Ворошилов говорив, що ти в інтимних справах неперевершена. Я б не відмовився перевірити, чи він має рацію…

— Як ти можеш, Лаврентію, адже ми скільки разів відпочивали з Климентом, і ти називав його своїм другом.

Берія раптом повернувся на каблуках і з розмаху вліпив їй ляпаса так, що вона впала зі стільця.

— Тепер усе зрозуміло? — важко дихаючи, запитав Берія. Нахилився до неї і страшно прошипів в обличчя: — Зрозуміло, хто ти сьогодні є у цьому мінливому світі?! Друзями ми були, поки Хазяїн не сказав, що ти ворог народу! Я не дружу з ворогами народу! Я їх саджаю у турму! Перетворюю на табірний пил. Завтра Хазяїн скаже, що Климент ворог, і він буде тут плазувати, мов черв’як, — пальцем він ткнув у килимову доріжку.

Надя Тузова підвела очі на Лаврентія Берію — з її розбитого носа стікала тоненька цівка крові. І протяжно заскиглила. З очей градом потекли сльози. Вона витерла їх рукавом халата. І тут Тузова крізь сльози раптом посміхнулася:

— Б’єш мене? Хочеш дізнатися, чи Климент має рацію? Ну добре, тоді удар мене ще раз, я це люблю.

— Дурепо, не ламай комедію! — він нависав над нею, виблискуючи пенсне, тримаючи руки в кишенях.

— Ні, я справді це люблю.

Берія посміхнувся здивовано й водночас зацікавлено. Коли справа стосувалася жінок, він утрачав над собою контроль. Статура, зріст, колір волосся — не мали особливого значення. Жінки існували для одного…

Тузова тим часом руками вчепилася у край френча.

— Ну вдар мене!

Він якийсь час дивився на неї, потім стусонув чоботом. Вона упала навзнак, розкинувши ноги. Халат розіпнувся, відкривши його погляду дорогу білизну. Вона не квапилася запинатися. Дивилася на нього хтивим поглядом. Коли Берія нахилився, вона обхопила його за шию, пошепки почала обіцяти купу задоволень, які він отримає, якщо її відпустить.

— Добре, — він узяв її за руки, розвів у різні боки, випростався. — У тебе це непогано виходить. Сьогодні поїдеш додому. Товариш Сталін мені особисто доручив вирішувати, кого у цій справі карати, кого милувати. Але луганський слюсар Климка Ворошилов не викрутиться. Йому не дзвонити і на його дзвінки не відповідати! Зрозуміло?

Вона швидко кивнула.

— Тебе відвезуть, і за твоєю квартирою наглядатимуть. Так що не спробуй накивати п’ятами, — він підняв догори вказівний палець. — Чекай мене сьогодні ввечері! Там і продовжимо допит.

Вона схопилася вдячно, як собака, якій кинули кістку, зазирнула йому в очі. Обійняла за шию і поцілувала в губи.

Берія, зрозумівши, що вдячність Наді Тузової справді не має меж, легенько підштовхнув її до дверей:

— Іди. До вечора.

Визирнув у приймальню. Кивнув Саркісову і, коли той підбіг, тихо сказав:

— Відвезеш її додому і поставиш охорону. Нікуди не випускати! І до неї нікого не впускати! Телефон відключити.

7 квітня 1940 року, 20 год. 40 хв.

Москва

Того ж вечора Лаврентій Берія лежав у широкому ліжку секретарки і коханки колишнього наркома Климента Ворошилова Наді Тузової. Патефон виспівував «Перший поцілунок» у виконанні оркестру під управлінням знаменитого Якова Скоморовського. Берія чекав, поки вона вийде з душу, а потім спостерігав, як вона роздягається. Не міг відігнати думки про те, що ще кілька днів тому в цьому ліжку міг бути Климка Ворошилов — опальний нарком. Та хіба йому не все одно? Кожному — своє!

Вона ковзнула під ковдру, притиснулася до нього гарячим тілом, а потім, спершись на лікоть, прошепотіла йому на вухо:

— Лаврентію, ти допоможеш мені?

— Урятуватися від гніву Коби? — посміхнувся він.

— Так! — вона теж посміхнулася йому. Її очі виблискували блакитним сяйвом. Вона була впевнена, що врятована.

— Звісно, допоможу, — відповів Берія й подумав, що врятуватися від гніву Коби ще нікому не вдавалося. Не треба було брати діаманти княгині Юріївської. Але вголос додав: — Можеш вважати мене своїм покровителем.