Станіслав Стеценко - Війни художників

8 квітня 1940 року, 14 год. 54 хв.

Москва, Кремль

Щойно з кабінету Сталіна вийшов Власик, постукав і увійшов Поскрьобишев:

— Йосипе Віссаріоновичу! Із самого ранку сидить Ворошилов. Я говорив, що ви зайняті, але він сказав, що не піде, поки ви його не приймете.

— Упертий та ще й нахабний, брудний черв’як. І що?

— Сидить уже третю годину.

— Дурний, дурний Климентій! Думає, що зустріч зі мною врятує його задницю. У Фінляндії треба було дбати про свій зад! Але якщо він такий настирливий… Тоді Берію до мене. Нехай візьме все, що в нього є, на того пса. А поки що хай зайде стенографістка.

Щойно стенографістка увійшла, Сталін продовжив з того ж місця, де зупинився. Пам’ять мав чудову:

«Після перших успіхів у нас виявилися негаразди на всіх ділянках. Війська і їхній командний склад не зуміли пристосуватися до умов війни у Фінляндії.

Питання: що ж завадило нашим військам пристосуватися до цих умов? Мені здається, що їм завадив психологічний настрій — фінів шапками закидаємо».

«Гарно. Ми не програли. Просто переоцінили свої сили», — сказав сам собі.

За півгодини з’явився Берія. Сталін знову відіслав стенографістку. Запитав:

— Ну що, Лаврентію? Так куди поверне Гітлер свою армію? Під рушницею 140 дивізій! Хто буде наступним? Адольф завжди вважав мене нижчим за себе! Перед укладанням пакту надіслав привітання зі своїм фотографом. Не з Ґерінгом, не з Ріббентропом! А зі своїм фотографом Гофманом! Сука!

Берія знав цю історію. Під час підписання пакту Гітлер передав вітання Сталіну через свого фотографа Генріха Гофмана. Сталін цей випадок не забув.

— Але ж не просто через фотографа, Кобо. А через особистого фотографа і друга…

— Мені байдуже, Лаврентію. Я керую найбільшою у світі країною і повинен був пити з якимось фотографом. Художник. Мля… Мені всі ці художники і письменники в печінках сидять. До речі, де поховали цього білогвардійського писаку, як його… Булгакова?

Письменник Михайло Булгаков помер місяць тому в жахливій бідності, так і не отримавши від Сталіна дозволу на виїзд за кордон. Про такий дозвіл він просив у влади протягом двох років. Спроба заслужити прихильність Сталіна, написавши п’єсу про його юні роки, ні до чого не привела. Сталіну п’єса не сподобалася. Він узагалі не хотів, аби щось писали про ті роки, коли він ще не був вождем. Люди не повинні думати про нього як про звичайного смертного. Хай і в минулому. Цар — завжди цар. І бог — завжди бог.

— Булгакова поховали на Новодєвічьєму.

Сталін кілька хвилин ходив з кутка в куток. Колись йому подобались булгаковські «Дні Турбіних». Але ця його жахлива п’єска про Івана Грозного, який потрапляє в сучасну Москву… Як може цей нікчемний писака так змальовувати Грозного, його, Сталіна, таємного кумира? Царя, який нині лежить у склепі за кілька сотень метрів від нього і невидиму присутність якого він, Сталін, відчуває ледь не щомиті! Як може цей писака так відверто глузувати з побудованої ним держави, з радянського ладу в «Собачому серці»? Через «Собаче серце» він і заслужив собі собачу смерть. Помер у бідності, усіма покинутий. І його забудуть за кілька років.

— Від чого помер Булгаков? — запитав-процідив крізь зуби Сталін.

— Гіпертонічний нефросклероз чи щось подібне, — квапливо відповів Берія.

— Багато він нам попсував нервів. А тепер нема людини — нема й проблеми, — Сталін узяв слухавку зв’язку із секретарем. — Климент ще сидить?

— Так точно! — відповів Поскрьобишев.

— Скажи, нехай зайде.

Сталін не приймав Ворошилова відтоді, як відсторонив від керівництва бойовими діями у Фінляндії, призначивши командувати військами маршала Тимошенка.

Ворошилов зайшов і зупинився у дверях.

— Дозволь увійти, товаришу Сталін… — голос його звучав тихо і непевно. Він зблід, схуд. Під очима синці, мабуть, від недоспаних ночей.

— Ти вже увійшов, Клименте, — Сталін сидів у своєму кріслі, поклавши руки на стіл і холодним поглядом утупившись у постать досі одного з найближчих йому людей.

— Кобо, я не розумію…

— Не розумієш? І не дивно! Бо мізків не маєш. А ще ти, суко, воювати не вмієш, — обірвав його Сталін. — Перед усією Європою нас обісрав. Де твої ворошиловські стрільці? Га? Це у фінів стрільці — снайпери по півсотні наших клали! Двісті тисяч червоноармійців ми по твоїй милості, Клименте, залишили у фінських снігах! І ще триста тисяч — скалічених і зниклих безвісти! Що ми маємо сказати їхнім батькам і матерям? Що у військовому мистецтві Ворошилов виявив себе тупим віслюком? Що ти не розумієш, брудний ти черв’як?! Лаврентію, що у тебе є на цього пса паршивого?