Станіслав Стеценко - Війни художників

— Ярема, або Художник.

— Ні, не пам’ятаю, — Сталін пихнув люлькою і похитав головою. — Корисний був?

— Так, зробив дуже багато, — ствердно кивнув головою Меркулов. — Добув багато креслень військової техніки.

— А він не подвійний агент? — Сталін утупився колючим поглядом в обличчя Меркулова.

— Нікак нєт, товаришу Сталін! — злякано захитав головою Меркулов. — Нікак нєт!

— Думаєш, що нєт, чи дійсно — нєт?

— Упевнений, що ні. Ми багато разів перевіряли і його, і його інформацію. Він відданий партії.

— Ось так краще, — задоволено закивав Сталін. — Як він потрапив за кордон?

— Був репатрійований до Польщі під час громадянської. Звідти втік до Берліна. Там з відзнакою закінчив художню школу, перебрався до Парижа. Ми допомогли йому відкрити ательє у гарному районі. Він став досить популярним художником і ефективно виконував наші завдання.

— Особиста справа?

Меркулов подав теку.

— Ми склали коротку довідку.

— Прочитай.

Меркулов почав читати:

«Гущенко Микола Петрович. Оперативні псевдоніми — Художник і Ярема. Під час проживання в Німеччині і Франції виконав низку важливих завдань. Добував інформації оборонно-технічного характеру. Завдяки йому вдалося отримати креслення близько 205 видів секретної техніки, в тому числі авіаційного мотору останньої моделі винищувачів фірми «Рено».

— Дуже добре, — пробурмотів Сталін. Зламав цигарку, набив люльку. — Дуже добре. Герой невидимого фронту… — пройшов кабінетом із кутка в куток. Відхилив штору — дощ не вщухав. Здавалося, за вікном була суцільна водяна стіна.

— Правда, був один сигнал, — сказав Меркулов, — з України, що він контактував із націоналістично налаштованими елементами, та потім виявилося, що той, хто це повідомляв, був провокатором і все вигадав, аби отримати підвищення.

— Зізнався? — Сталін відпустив штору і сів у своє крісло.

— Так точно.

— Розстріляли?

— Так точно.

— Добре. Говориш, служив нам вірою й правдою. То нехай їде. Але очей з нього не спускати. І ще одне… — Сталін раптом згадав доповідь Власика про зазіхання Берії на дружину художника. — Меркулов, я поставлю тобі запитання, ти маєш відповісти на нього максимально відверто.

— Слухаюсь, товаришу Сталін.

— І знати про цю розмову мають лише дві особи. Я і ти. Я забороняю тобі говорити про неї будь-кому. У тому числі Берії. Проговоришся — голову відірву. Зрозумів?

— Так точно, — здивовано відповів Меркулов.

— У мене з’явилася інформація, що Лаврентій накинув оком на дружину цього художника. Може це відповідати дійсності? — Сталін важким поглядом утупився в обличчя Меркулова. — Я знаю, що ти, Меркулов, відданий Лаврентію. А маєш бути відданий партії. Відповідай як на духу. Так? Дивися мені в очі.

Обличчя Меркулова вкрилося червоними плямами. Він помітив на прийомі для німецької делегації, як Берія дивився на дружину того художника, і чув, що нарком потім запитував про неї в Герасимова. Чи міг він покривати Берію? Ні, брехня тут могла коштувати йому життя. Щоб Сталін не подумав, що він вагається, Меркулов швидко відповів:

— Може.

— Ніхто не сміє переслідувати дружину майбутнього героя, — у голосі Сталіна звучали металеві нотки. Відразу стало зрозуміло, чому в нього такий псевдонім — Сталін.

— Героя? — перепитав Меркулов.

— Не став зайвих запитань! Іди. І тримай язика за зубами. Скажи, нехай зайде Власик.

Власик виріс на порозі за кілька секунд.

— Слухаю, товаришу Сталін!

— То що, кажеш, Берія вважає себе мені рівнею? — побите віспинами обличчя Сталіна раптом почало наливатися кров’ю і з традиційно жовтого перетворюватися на червоне.

— Так точно, товаришу Сталін! — високий Власик навіть зіщулився, він рідко бачив вождя таким розлюченим.

— Каже, що може, як і ми, взяти собі будь-яку радянську жінку? — Сталін стиснув кулаки.

— Так точно!

— Добре, — вождь уже опанував себе. Голос знову став рівним. — Візьмеш у Герасимова адресу художника Гущенка. Ми посилаємо його керувати делегацією в Берлін. Поставиш охорону його дружині. Щоб про це знали тільки ти і я. За ним і за нею можуть наглядати люди з НКВС. Але при загрозі їй — спробі затримати чи завдати шкоди — жорстко відреагувати! Від кого б ця загроза не виходила! Навіть від наркома внутрішніх справ. Зрозумів? Від кого б не виходила! Я наділяю тебе особливими повноваженнями.

— Так точно, Йосипе Віссаріоновичу! Я все зрозумів! — обличчям Власика промайнула посмішка. Було зрозуміло, що отримане завдання йому до вподоби.