Станіслав Стеценко - Війни художників

І відразу запитав:

— Тут бував Ворошилов? — стис її руку вище ліктя з такою силою, що вона верескнула.

— Пусти!

Він трохи послабив пальці, гаркнув:

— Говорити правду!

— Так, — тихо, не дивлячись йому в очі, відповіла вона.

— І як він у цих справах?

— У яких?

Берія картинно зітхнув: ти все розумієш — не валяй дурня. Сказав:

— Надю, в інтимних.

— Я не можу про це говорити, — зашарілася вона.

— Говорити правду наркому внутрішніх справ!

— Дуже посередній, — зітхнувши, відповіла вона.

— Ворошиловський стрілець, мля! — у голосі Берії звучали презирливі нотки. — Добре! Про Ворошилова забудь. Він уже не підніметься. Дай бог, аби живим залишився.

— Що мені Ворошилов! Я покохаю тебе, любчику мій, тільки допоможи. Ти такий могутній, гарний, розумний…

Вона була гаряча й оповила Берію своїм тілом, немов плющ. Шепотіла:

— Ох, який ти. Нарком внутрішніх справ. Ох, який внутрішній нарком…

Уранці, вже одягнений, Берія раптом запитав:

— Що у тебе з дружиною Молотова?

Тузова ошелешено мовчала і лише кліпала очима.

— Чого ти лупаєш очима? Я повторюю: що у тебе з цією жидівкою Перл? Якщо хочеш, щоб я тобі допомагав, говори правду! — він узяв і боляче стиснув її руку вище ліктя.

— Я кохаю її! — раптом з неочікуваною злобою відповіла Тузова. — Пусти!

Берія зробив круглі очі. Похитав головою:

— Цікаво побачити, чим ви там займаєтеся.

— Де? — не зрозуміла вона.

— У тому особняку на березі Москви-ріки.

— Ти слідкував за нами? — вона сіла, притиснувши руки до грудей. — Тепер мені все зрозуміло. Яка ти потвора, Лаврентію! Не маєш нічого святого, зовсім нічого! А може, ти любиш дивитися? — вона раптом розреготалася.

— Сука, — Берія нахилився і відважив їй ляпаса. Голова Тузової сіпнулася, а щока почервоніла. Вона захлипала, тримаючись рукою за щоку, потім сказала:

— Бий, бий, ти ж знаєш, я це люблю.

Він розчепіреною п’ятірнею штовхнув її в обличчя так, що вона злетіла з крісла і упала на спину.

— Ще раз запитую, що у тебе з цією жидівкою: де ще зустрічалися, про що розмовляли, що робили? Говори, суко!

Але Тузова раптом посміхнулася і запитала, піднявшись на лікті:

— Слухай, Лаврентію, а якщо я розповім про це…

— Про що, Надю? — Берія присів над нею. Щільно стиснуті губи, червоний ніс, очі під пенсне — все випромінювало загрозу.

— Про те, що було у нас із тобою тут, — вона не розуміла, що грає з вогнем.

— Кому розповіси? Клименту?

— Ні, самому Йосипу Віссаріоновичу. Хазяїну! Домовлюся через Перл і Молотова, щоб він мене вислухав. Що буде з тобою?

— Ну що ти, Надю… — Берія раптом посміхнувся. Опустив погляд. Стиснув, розтиснув кулаки. Випростався і стояв, похитуючись на каблуках. — Оце вперше мені погрожує жінка. Ти хочеш себе врятувати чи мене потопити? Чи, може, це жарт?

Вона якийсь час мовчала, дивлячись на нього знизу вгору. Раптом, мабуть, злякавшись своєї сміливості, сказала:

— Звісно, жарт, Лаврентію.

— Граєш зі мною? А ти жінка хоч куди… Почекай п’ять хвилин, у мене для тебе є гарна пропозиція. Я зараз повернуся. Дещо візьму в машині. Май на увазі — телефон відключено. На сходах — мої люди. Так що не бешкетуй!

Він вийшов, спустився сходами і довго сидів на задньому сидінні ЗІСу поряд із мовчазним Саркісовим. Думав: «Не треба було мені погрожувати, Надю, не треба… А так, що я маю тепер робити? Раптом Хазяїн захоче звести Надю з Климентом? Він дуже любить смакувати інтимні деталі. За що подарував діаманти? Де зустрічалися? Скільки разів на тиждень? Чи знала дружина? І та дурепа може розповісти про те, що він, Лаврентій Берія, не відправив відразу Надю Тузову в камеру. А переспав із нею й обіцяв допомогу. Наперекір указівці Хазяїна! Жах! Що буде за таке? Можливо, нічого. Назве кобелем шолудивим, черв’яком хтивим. А можливо, зітре на табірний пил. А якщо вона не розповість? Ні, він не може ризикувати усім через цю ворошиловську шлюху.

— Саркісов! — вигукнув, ніби забув, що помічник поряд.

— Слухаю, Лаврентію Павловичу! — відгукнувся вірний Саркісов.

Берія здригнувся.

— Надія Тузова виявилася ворогом народу. Та ще й людиною, яка дискредитує верхівку нашої партії. Треба ліквідувати її. Але так, щоб про це знали тільки ти і я. Я — в Контору. А ти — виконуй.

Коли Саркісов постукав у двері, Надя Тузова відповіла майже відразу:

— Хто там?

— Відчиняйте! — сказав Саркісов. — Ми від товариша Берії. Лаврентій Павлович у вас забув свій годинник.