Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

— Друзі, — сказав Дубов (він сидів поруч із Дорманом, трохи розвернувши до нього крісло), — ми зібралися тут, щоби почати нашу справу. У першому номері ми спробуємо дати звіт про сьогоднішню зустріч, яка, сподіваюся, допоможе нам більш детально викласти суть проблеми. Пан Дорман зі своєю... е-е... подругою люб’язно погодилися відвідати нас і відповісти на запитання, які всіх тут цікавлять.

Запитання посипалися одне за одним. Хлопець у шкірянці відповідав жваво, ні секунди не замислюючись, все для нього було ясно.

— Але ж ви розумієте наслідки? — питала Ліна, яку я знав іще з Інституту журналістики, — елегантно вдягнена особа років тридцяти. — Роблячи зі сторів людей, ви не можете не думати про нашу цивілізацію, яка без сторів немислима. Що буде з нею?

Дорман подивився Ліні в очі й сухо відповів:

— Її не буде. Вона не повинна існувати.

— Але це легко сказати! Що буде з людьми, з усіма нами? Ви говорите про «істину», про те, що «істина — дорожча за все». Волаєте до нашої «совісті», «до почуття справедливості». Але для людини остання істина — вона сама, її життя. Ви хочете, щоб людина визнала якусь «істину», яка скасовує саму людину та її життя? Якщо я, скажімо, вирішу, що мої стори — люди, й одягну їх у сукні (вона кинула погляд на Ганну), перестану їх доїти, їсти їхнє м’ясо, бо не хочу бути людоїдкою...

— Ну, і що тоді? — запитав Дорман.

— Тоді... — Ліна на мить затнулася. — Як? Ви ще питаєте? Якщо ви і ваша партія відповідальні люди, ви повинні не просто «будити совість» і «волати до істини», а подумати і про мене: як бути в цій ситуації мені? Зі сторами в сукнях?

— Жити з ними як рівна з рівними, — відповів Дорман.

— Це легко — сказати. А як? Як жити? Не можуть же стори в сукнях жити у хліві серед гною. Я що, повинна їх до своєї кімнати селити, чи що? Чи до кімнати моєї дочки? А може, мені дочку відправити жити у хлів?

— Якщо у вас є совість, ви не будете до себе подібних ставитися як до тварин.

Ліна — довга, худа, зі запалими щоками — підвелась і, вибачившись, підійшла до вікна, закурила.

— Я дивуюся вам, — сказала вона. — Ви щоразу відповідаєте не по суті. Ви глухі до мене, до суспільства, в якому живете. Перш ніж каламутити людям мізки і ятрити їхню совість, ви мали би подумати, як зробити так, щоб вони, переставши доїти і поїдати сторів та використовувати їхню працю, не померли. Але вам, я бачу, все одно, що буде зі мною, з моїми дітьми. Щодо вас, то ви, сподіваюся, живете зі своєю... подругою на гроші вашої партії — ви ж професійний борець, я так зрозуміла? А у мене немає партії, яка би мене утримувала, поки я буду шити для своїх сторів костюми та сукні й корчити з себе благородну істоту.

Пролунали оплески. Я теж не втримався — настільки точно вона висловила мої почуття.

— Пане Дормане? — сказав Дубов, який вів зустріч.

Цього разу хлопець мовчав. Стора в сукні, що сиділа поруч із ним, поводилася нервово — роззиралася довкола, як загнана: раз у раз змінювала положення тіла — стурбована, видно, шумом голосів, що наростав.

— Ви помиляєтеся, — сказав нарешті хлопець із якоюсь злістю, його рука гладила кисть подруги. — Якщо хочете знати, ми не раз із нею (він кивнув на ту, що сиділа поруч) вмирали з голоду. Якщо ви думаєте, що бути людиною, а не людоїдом, легко, то ви помиляєтеся. В усі часи за людяність треба було платити.

— Для нас зовсім не так, як для вас, ясно, що ми лю­до­їди, — сказала Ліна від вікна. — Це ще треба з’ясувати і довести, що стори — люди. Щось не дуже видно, що ваша подруга — людина. Людина вміє говорити і...

— І поїдати собі подібних, — хлопець, видно було, збирався йти. — Невже ви думаєте, що ваше вміння говорити відрізняє вас від неї (він показав на стору, яка вже ледве стримувала себе) настільки, що ви маєте право змушувати її на вас працювати, бити батогом і навіть їсти її?

— Ви хочете сказати, що я нічим не відрізняюся від неї? — завелася Ліна.

— Давайте роздягнемо вас обох — і побачимо.

— Людина визначається не тілесними ознаками, ви це прекрасно знаєте! У нашому суспільстві є люди без рук, без ніг, яких ми, проте, вважаємо людьми і ставимося до них як до людей. Людина визначається її внутрішнім світом, її почуттями...

— А у неї, звичайно, немає внутрішнього світу, немає почуттів?

Усі подивилися на стору: вона вся тремтіла.

— Вона просто боїться, — це звичайний тваринний страх.

— А чому вона боїться? — запитав хлопець. — Чо­му страх пригнічує в ній інші почуття? Тому що знає, що вона для вас не людина, а порожнє місце, шістдесят кілограмів м’яса. Вона знає, що, якби поруч не було мене, ви її знову зробили б худобою. Ви дали їй можливість ­відчувати людські почуття, розвивати те, що ви називаєте «внутрішнім світом»? Якщо вас роздягнути, загнати в хлів і бити батогом — ви, певно, теж будете тремтіти, «без людських почуттів», як і вона. Відколи я врятував її від смерті на м’ясо­комбінаті і поселив у себе, вона змінилася: вона слухає музику, як і ви, і її серце переживає ті ж високі почуття!