Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Отже, ми досить сумлінно, як на наш погляд, виклали систему поглядів ідеолога та президента Партії консервативних гуманістів. Що ж пропонує нам пан Б. Соловйов? Констатуючи факт вичерпаності всіх дотеперішніх ідеологій, він звертає нашу увагу на єдину, на його погляд, ідеологію, яка не набула розвитку в історії людства і розвиток якої може стати сенсом цивілізації нео­гуманізму — цивілізації, що задихається від постісторичного існування. Тобто він закликає згадати добре забуте старе і розвинути вбитий гуманізмом «пафос архаїчного гуманізму». «Зробити християнство християнським!» — ось одне з гасел аналізованої книги. Бо автор вважає, що ідеї Христа були загублені через те, що вони не були самим Христом сформульовані до кінця: не була сформульована глобальна мономораль, що охоплює життя в усіх його проявах, а не тільки «людини як такої». Християнство, стурбоване проблемою знущання над античними рабами, не звернуло уваги на якихось там тварин, що «плуталися під ногами». Йому було не до них. І так воно — пророк «єдиної моралі», — не помітивши цього, дало «добро» подвійній моралі, роздвоєній свідомості людини. Воно кинуло себе у безвихідне порочне коло. Воно не декларувало благоговіння перед життям як таким: висунувши як основ­не гасло­ передову на той час, але недостатню ідею «благоговіння перед людським життям».

«Що з цього вийшло, — каже Б. Соловйов, — ми бачимо. Християнство виганяло зі суспільства звичку пригноб­лювати іншого, переслідувати й убивати його, одночасно... стверджуючи звичку пригноблювати, переслідувати й убивати. Чого ж дивуватися, що християнство не змогло перемогти звірства? Воно само замішано на звірстві. Адже всі наступні покоління християн жили за рахунок мук і за рахунок тіла (тіла поїдали) живих істот, без особливих понять про ці муки. То як же в такому заснованому на аморальності суспільстві могла перемогти горезвісна “людяність”? Христос не довів свого поняття “людяності” до кінця, не поширив його на все живе, на весь світ. Як у іудеїв Бог був лише Богом іудеїв, а не всіх людей, так у Христа Бог — це Бог тільки людей, а не всього живого. Він милосердний до сльози людини, але сльоза теляти йому байдужа».

Отже, згідно з Б. Соловйовим, пафос християнства потрібно довести до кінця, зробивши цей пафос глобальним. У який спосіб? І, основне, до чого це призведе?

Ось тут закінчується моє розуміння пана Б. Соловйова. Тому що, підносячи свій пафос все вище і вище, президент новоствореної партії не пропонує жодних реальних рішень, як того можна було очікувати.

Далі буде

Особливого бажання їхати на зустріч із представником консервативних гуманістів у мене не було. Але я поїхав, бо ще менше сенсу було залишатися на фермі з Ельзою, Альбертом, який уникав мене, і зі сторами. Здається, я почав краще розуміти Дубова.

Зустріч проходила в просторій квартирі Дубова, куди набилося чимало знайомих облич. Присутні зустріли мене вигуками, чого ніколи не було, коли я бачився з тими ж людьми на роботі. Сама атмосфера була незвичайною: я раптом відчув себе неначе серед змовників. Хоча Дубов уже подав у Комітет з друку заяву про реєстрацію газети.

Через півгодини прийшов Дорман — той самий хлопець у шкірянці. Щойно він увійшов, усі замовкли, вражені.

— Знайомтеся, Ганна.

Він підводив її до кожного, і Ганна мило посміхалася на знак вітання. Вона була струнка, з каштановими очима, що дивилися аж ніяк не безглуздо, в довгій білій сукні нижче колін. У великому вирізі виднілися півмісяці її сніжно-­білих грудей. Це була звичайна жінка, і водночас усі відчували і бачили, що вона істота з іншої планети — дивна, яка трохи відлякувала, але тим і притягувала. Вона рухалась особливо, з ледь помітною обережністю, і в її рухах була незрозуміла дикість: вона сприймалася як щось абсолютно незвичайне. Коли вона сіла, трохи розставивши ноги, в її позі відбилася та співвідносна з вульгарністю природність, якій наші жінки, вважають себе людьми, протиставляють свою співвідносну з «культурою» штучність. У її «посадці» було щось таке, що всім говорило: перед ними сидить тварина. Вдягнена в сукню, причесана, навчена посміхатись — але тварина. Можливо, це був усього лише «не той» кут між розведеними ногами або не той нахил голови, тулуба.

— Сідайте хто де бачить, — запросив Дубов, вказуючи на м’які крісла, розставлені у два ряди напівколом.

Мені випало сидіти майже навпроти основних гостей. Дивне це було почуття — вперше сидіти в одному товаристві зі стором, одягненим, як людина. Вітатися з ним, як із людиною, пропонувати йому, як людині, напої (хтось із жінок саме приніс з кухні тацю зі соками). Я бачив, як Ганна взяла сік, посміхнулася на знак подяки, кивнула головою. Це була приголомшлива картина: людина обслуговувала стору. Під час сільських свят ми теж, заради жарту, пере­одягали іноді сторів у людей, садили навіть за стіл. Але тільки щоб розвеселити себе. Ніхто й не думав обслуговувати: їх незабаром гнали палицею в коло, щоби вони там танцювали, а потім, батогом, вже роздягнених — до хліва. Це була худоба, не більше того.