Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Це роман про кохання. Однак фоном для кохання є жорстока епоха, в яку довелося жити героям.

Мені дуже боляче, що гуманістичний пафос літератури у світі катастрофічно зменшився.

Французька дослідниця Елізабет де Фонтеней у книзі «Мовчання тварин» недавно висловила цікаву думку: якби ми так не вели себе з тваринами, не було би тоді і Освенціма. Тому що, по суті, Освенцім — це великий хлів, перепов­нений людиноподібними тваринами. Нацизм тільки розвинув до кінця цю логіку ставлення до людини як до чогось нижчого. І сьогодні ми часто не дивимося на іншого як на рівного собі.

У своїй книзі я описав любовну історію, яка зав’язалася між представниками різних рас. Це драма прозріння людини, чия совість довго спала. Я вибрав гострий сюжет, бажаючи показати, як люди «нижчої» раси повертаються до статусу «вищої».

Думаю, будь-яка правда шокує: наша свідомість не хо­че прийняти правду. Ми живемо в жорстокому світі, а покликання літератури — чесно показати цю жорстокість. Пройшовши через шок, ми стаємо глибшими, і в душі загоряється світло.

Покладаю чимало надій, що цей роман про вигаданий світ не лише потрясе уяву читача, але і зробить його кращим. Що читач задумається про те, про що раніше не думав. Хоча би вже про те, що відчувають тварини. Тому що світ, в якому ми живемо, не завжди справедливий — ми повинні самі пробудити наш дух із летаргічного сну. Наша совість не повинна спати, думка повинна працювати. Тоді починається справжнє життя, а не животіння. Таке, яке почалося для героя мого роману — простого обивателя, кореспондента газети «Голос Рейха».

Я хочу розповісти вам історію мого життя — на науку прийдешнім поколінням, яким судилося бути після мене, в майбутніх тисячоліттях. Ви живете в суспільстві, яке дуже доб­рої про себе думки. Та надходить пора — і ґрунт, на якому ви стоїте, починає хитатися.

Я хочу розповісти вам цю історію, а почну з того дня, коли відвідав це місце. Я був тоді одним із багатьох — як ви всі.

М’ясокомбінат був за два кроки від базару. Показавши посвідчення кореспондента газети «Голос Рейха», я легко потрапив досередини комбінату. Тварин тут тримали у величезній загорожі, збитими докупи. Власники ферм звозили їх сюди з довколишніх сіл, отримували гроші за живу вагу й одразу ж вирушали до себе додому. А тварини чекали, поки їх перероблять на м’ясо та ковбаси.

Загорожу було розділено на чотири частини. В одній збилися тисячі молодих самців, в іншій — приблизно стільки ж молодих самок. Їхнє м’ясо на ринку цінувалося особ­ливо. Ще вище — як делікатес — цінували ніжне м’ясо маленьких дитинчат. Вони копошились у третьому відсіку. У четвертому скупчилися старі тварини обох статей. Вони йшли на дешевий другосортний фарш.

Проминувши загорожу, я попрямував до забійної. Тут тварин умертвляли електричним струмом. Над цим працювали десять здорових м’язистих чоловіків у чорних шкіряних фартухах і в гумових рукавицях до ліктів. Тварину, прив’язану до стійки, доправляла до забійної одна зі стрічок конвеєрів. Екзекутор приставляв до вуха тварини електрич­ний щуп і натискав пальцем на кнопку. Лунав крик — і тварина падала на стрічку вже мертвою. За якусь хвилину її розділяли в обробному цеху, сортуючи частини тіла. Найсмачніші місця прямували відразу до пакувальної, де, опущені у спеціальні пакети, були готові потрапити відразу до крамниць. Менш смачні надходили зазвичай до фарширувального та ковбасного цехів. Кістки і черепи скидали в куток, і там із них уже утворилася величезна гора. Звідси тричі на день їх вантажили на машину й відвозили на завод кісткового порошку.