Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Тепер відповімо на, можливо, найжахливіше з питань. Чи не було і цього разу в цих концтаборах людей? Чи не було там поетів, мислителів? Вони там були. І навіть ті істоти, які, розклавшись морально, втратили будь-яку форму, були ще все-таки людьми. «Власне стори» — це щось інше.

Далі буде

Хоча Маша ще доїлася, її пора вже було вести до стора-­виробника. Наступного року ми хотіли заколоти Кривого, і потрібно було нове потомство. Трьох малюків, яких ми вже мали, я сподівався продати і за виручені гроші купити якогось молодого стора — для роботи.

Машка була ще юна, сильна, вагітніла лише раз, і спокійно могла народжувати два роки поспіль. Запліднювати самок я водив у сусіднє село, до Петра Костюкова. Він спеціально тримав у себе добірного самця, від якого можна було отримати здорове і фізично сильне потомство. Кривого я стерилізував ще в юності, щоби він не псував самок.

Перш ніж вирушити до Костюкова, я обмив Машу від бруду і екскрементів. Маша весело сміялася, коли я поливав її гарячою водою з відра і тер мочалкою спину й сідниці.

— Ну, ось, тепер ти у нас красуня, — сказав я, пришпилюючи їй волосся на потилиці. Самець у Костюкова був породистий і нізащо не погодився би крити смердючу та некрасиву самку. До кишені штанів я поклав флакон «Квітка життя №16». То були парфуми, спеціально призначені для таких випадків. Перед злучкою самку потрібно скропити цими парфумами, щоб у виробника виникло стійке бажання.

Машу я вів за лапу. Вона була сумирною та слухняною, і їй не потрібно було ніякого нашийника. Як і всі стори, вона йшла прямо, на двох ногах, як і людина. Ми вийшли рано-вранці, після того, як разом із Ельзою ще раз порахували Машині дні. У самок сторів, як і в жінок, кровотеча повторювалася через двадцять п’ять–тридцять днів. У Маші цей період становив двадцять вісім–двадцять дев’ять днів. Якщо керуватися рекомендаціями «Керівництва з запліднення самки стора», то запліднення найкраще проводити у проміжку з дванадцятого до шістнадцятого дня. Значить, тринадцятий день Маші був якраз тим, що потрібно.

— Візьми їй попити що-небудь! — крикнула з порога Ельза.

— Я взяв лимонад!

— Добре. Швидше повертайся.

У променях сонця, що вставало з-за горизонту, Маша була красива. Її хода, постава, молодість — усе приваблювало в ній. Іноді в моїй голові виникали божевільні думки: я починав відчувати до неї щось людське. І навіть ловив себе на тому, що вона мені ближча, ніж Ельза, яка останнім часом стала аж надто крикливою та нервовою. Не можу терпіти цієї її постійної збудженості. Та ще й узяла собі за звичку командувати мною: піди туди, зроби це. А я ж, здається, любив її. Вона була інша двадцять років тому. Трохи не від світу цього, якась повітряна, піднесена... Читала напам’ять вірші... А тепер і не доторкнеться до книжки. Зате стала практичною, почувається господинею, матроною і насолоджується цим. Іноді мені здається, що я її ненавиджу.

Ми йшли вже півгодини — полями, що розкинулися на пагорбах. Кругом, куди сягало око, — стигле жито, перші копи­ці соломи. Бригади сторів працювали вдалині, вилискуючи під сонцем абсолютно голими тілами. Маша йшла ­задумлива, постійно посміхалася сама до себе. Неначе вона не була чиєюсь власністю. Хіба це не парадокс? Я купив її позаторік як річ, замкнув у сараї та в загорожі, одного разу навіть бив її батогом, коли вона сказилася (під час минуло­річного гуляння), тепер ось веду на злучку. А вона йде і посміхається, щаслива. Бо не має свідомості, не усвідомлює свого становища. Її не мучить почуття приниження, у неї немає поняття власної долі, яку хтось міг би вважати зламаною, потоптаною... Отже, мали рацію фашисти? Нам, людям, добре, бо ми звільнені від чорної праці й можемо належати самим собі, розвивати культуру, — і сторам доб­ре. Найважчим був сам процес створення «нижчої раси», виведен­ня людиноподібної істоти, позбавленої будь-якої людської свідомості. У цьому була аморальність, бо виводили її з більш-менш повноцінних людей. Але, з іншого боку, з кого ж іще цю породу можна було вивести? Не з мавп же? Зате тепер жодна людина на землі, яка отримує в користування вже готових сторів, не може дорікнути собі в нелюдяності.

— Ну, що, — Машко? — я зупинився. — Сядемо перекусити?

Я показав їй на кошик із їжею. Вона радісно закивала головою, дивлячись мені в очі (тільки стори можуть іно­ді ось так прямо дивитися в очі, що аж починає битися серце).

— Отут, під копицею.